Читати книгу - "Леопард"

— Отже, ти не хочеш з отим зустрічатися?

— Я не можу, Харрі. Мабуть, я теж нікудишня людина.

— Тож до наступного разу треба буде постаратися виправитися.

Він відчув, що вона посміхається.

— А це можливо?

— Спробувати ніколи не пізно. Перекажи ці слова Олегові й передай мої вітання.

— Харрі…

— Що?

— Нічого.

Вона поклала слухавку. Харрі стояв і дивився у вікно кухні.

А потім піднявся нагору й взявся пакувати речі.

Лікарка чекала на Харрі, коли він вийшов із туалету. Вони пішли коридором. Йти було недалеко — лише до охоронця, що стояв біля дверей у палату.

— Стан стабільний, — мовила вона. — Можливо, переведемо його знов у в’язницю. А чому ви сьогодні прийшли?

— Хотів подякувати за допомогу в одній справі. І приніс відповідь на його прохання.

Харрі зняв куртку й віддав її охоронцеві, розставив руки, дозволяючи себе обшукати.

— П’ять хвилин. Не більше. Гаразд?

Харрі кивнув.

— Ми зайдемо разом з вами, — попередив охоронець, не в змозі відвести очі від понівеченої щоки Харрі.

Харрі звів брову.

— Правила для цивільних, — пояснив охоронець. — До нас дійшла чутка, що ви звільнилися з поліції.

Харрі знизав плечима.

Чоловік підвівся з ліжка й сидів на стільці біля вікна.

— Ми знайшли його, — мовив Харрі, підсуваючи до нього стільця. Охоронець і надалі лишався біля дверей, але все пречудово розчув. — Дякую за допомогу.

— Я виконав свою частину угоди, — мовив чоловік. — А ти?

— Ракель не захотіла прийти.

Його обличчя лишилось незворушним, але він зігнувся, ніби від подуву крижаного вітру.

— В аптечці у хатинці Залицяльника-Кавалера ми знайшли слоїк, — вів далі Харрі. — Учора я отримав результати аналізів вмісту. Кетаномін. Той самий, що він впорскував своїм жертвам. Знаєш, що це таке? Він смертельний у великих дозах.

— А навіщо ти мені все це розповідаєш?

— Мене нещодавно теж почастували. У певному сенсі мені навіть сподобалось. Зараз мені до вподоби будь-яке зілля, а ще — спиртне. Але ти ж пам’ятаєш, я розповідав тобі, що робив у туалеті в готелі «Ландмарк» у Гонконзі.

Сніговик звів очі на Харрі. Нишком кинув погляд на охоронця й знову на Харрі.

— Аякже, — мовив він недбало. — У найдальшій кабінці…

— Праворуч, — підхопив Харрі. — Ще раз дякую. Не дивися у люстерко.

— І ти теж, — парирував чоловік, простягаючи йому кістляву бліду руку.

Харрі секунду дивився на неї. Потім потиснув.

Коли Харрі випускали з дверей, він озирнувся й краєм ока зауважив, що Сніговик, шкандибаючи, вийшов з палати разом з охоронцем. А потім вони завернули у туалет.

Розділ 94. Скляна локшина

— Привіт, Холе, — привіталася Кая і посміхнулася йому.

Вона сиділа у барі на низькому стільці, позакладавши руки під сідниці. Блискучий погляд, червоні вуста, щоки горять. Він був вражений, що, виявляється, до сьогодні він не бачив її з макіяжем. Неправда, що, як він простодушно гадав, макіяж не наділяє принадну жінку ще більшою принадністю. На ній — простенька чорна сукенка. На шиї — коротка нитка жовтуватих перлів, які то підіймалися, то опускалися у ритмі її дихання, лагідно виблискуючи.

— Ти вже довго чекаєш?

— Ні, — відповіла вона, підвелася перша, ніж він встиг сісти, пригорнула його до себе, поклала йому голову на плече й трішки так постояла. — Я лише трохи змерзла.

Вона геть не зважала на погляди, які кидали на них решта відвідувачів, вона не відпускала його, ба навіть більше, засунула руки йому під піджак і долонями посовала йому по спині, щоб зігрітися. Харрі почув, як хтось кахикнув, глянувши, зауважив чоловіка, манери виказували в ньому метрдотеля.

— Наш столик уже чекає, — посміхнулася вона.

— Столик? Я гадав, ми просто вип’ємо що-небудь.

— Треба ж нам відсвяткувати завершення справи, хіба ні? Я заздалегідь замовила частування. Щось дуже особливе.

У заповненому під зав’язку залі ресторана вони сіли за столик біля вікна. Офіціант позапалював свічки, налив у келихи яблучний сидр, знову поставив пляшку у відерці з льодом і облишив удвох.

Вона підняла келих.

— Вип’ємо?

— За що?

— За те, що відділ убивств працюватиме, як і раніше. А ми з тобою й надалі ловитимемо поганих людей. За те, що ми зараз тут. Разом.

Вони випили. Харрі поставив келих на скатертину. Трохи відсунув його. Від келиха зостався вологий слід.

— Кає…

— Я маю дещо для тебе, Харрі. Скажи, чого тобі зараз хочеться найбільше?

— Послухай-но, Кає…

— Що? — Затамувавши подих, вона хутко нахилилася до нього, нетерпляче чекаючи на відповідь.

— Я казав, що знову поїду. Я від’їжджаю завтра.

— Завтра? — засміялася вона, але усмішка на її вустах потьмяніла, а офіціант, що саме нагодився, розгорнувши серветки, простелив їх, важкі та білісінькі, їм на коліна. — Куди ж?

— Геть звідси.

Кая втупилась поглядом у стіл, не відповівши ані слова. Харрі хотів накрити її руку своєю. Але стримався.

— Отже, мене виявилося замало, — прошепотіла вона. — Нас виявилося замало.

Харрі зустрів її погляд.

— Ні, — мовив він. — Нас обох замало. І для тебе, і для мене.

— А ти хіба знаєш, що таке — достатньо? — В її голосі чулися сльози.

— Чимало знаю, — відповів він.

Кая важко дихала, силкуючись, щоб голос не затремтів.

— Це Ракель?

— Так.

— І завжди була Ракель?

— Так. Ракель була завжди.

— Але ж ти сам казав, що не потрібен їй.

— Я не потрібен їй такий, який я зараз. Отже, мені треба змінитися. Щоб знову стати на всі сто. Розумієш?

— Ні, не розумію. — На її віях затремтіли дві крихітні сльозинки. — Ти й так у гарній формі. А ці рубці лише…

— Ти чудово розумієш, що я маю на увазі зовсім не ці рубці.

— Чи я ще колись побачу тебе? — спитала вона, піймавши сльозинку нігтем вказівного пальця.

Вона схопила його руку і стиснула так сильно, що суглоби побіліли. Харрі глянув на неї. І вона облишила його руку.

— Я більше не приїду за тобою, — мовила вона.

— Знаю.

— Ти не впораєшся…

— Найпевніше, не впораюсь, — усміхнувся він. — Утім, хто здатен впоратися?

Вона схилила голову набік. А тоді усміхнулася, показавши білі гострі зубки.

— Я здатна, — відповіла вона.

Харрі сидів, поки не почув, як у темряві за вікном м’яко ляснули дверцята автівки й завівся двигун. Він сидів, уп’явшись поглядом у скатертину, й уже хотів підводитися, коли краєм ока зауважив супову тарілку, а голос метрдотеля повідомив:

— Особливе замовлення на прохання пані, доставлено літаком із Гонконгу. Скляна локшина Лі Юаня.

Харрі витріщився на тарілку. Вона досі тут, — міркував він. Ресторан — мильна бульбашка, яка зараз відірветься від землі, полетить над містом, згодом зникне з очей. На кухні завжди буде вдосталь їжі,