Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Шимі по черзі зняв діжки зі спини Капика. Крекчучи, переніс їх до величезної дубової діжки, що стояла біля задніх дверей. Підняв кришку, нахилився над отвором, і в ніс йому вдарив такий міцний запах старого ґрафу, що від нього засльозилися очі. Шимі відсахнувся.

— Ого! — сказав він, ставлячи на край першу діжку. — Це ж від самого запаху можна впитися!

Обережно, щоб не розлити, він перелив у діжку свіжий ґраф. Коли він закінчив, велика діжка наповнилася по вінця. І це було добре, бо ж у Ніч Жнив яблучне вино з кранів на кухні тектиме, як вода.

Порожні діжечки він поставив у їхні тримачі, знову зазирнув до кухні, щоби пересвідчитися, чи за ним ніхто не стежить (але на недоумкуватого парубка з шинку Корал ніхто не звертав уваги), а тоді повів Капика назад не тією самою дорогою, якою вони прийшли, а стежкою, що вела до сараїв Будинку-на-набережній.

Сараїв було три, і стояли вони в ряд. Перед кожним було опудало з червоними руками. Опудала наче дивилися на Шимі, і йому стало моторошно. Та потім він згадав хату старої відьми Реї. От хто справді був страшний — відьма Рея. А це просто старі, набиті соломою опудала.

— Сюзен? — тихо покликав він. — Ти там?

Двері сараю, що був посередині, стояли прочинені. Тепер вони трохи гойднулися на петлях.

— Сюди! — теж тихо погукала вона. — Разом із мулом! Швидше!

Він завів Капика в сарай, де пахло соломою, квасолею, смолою… і чимось іще. Чимось гострішим. «Феєрверками, — подумав він. — І порохом для стріляння».

Сюзен, котра весь ранок потерпала від останніх примірок, була вбрана в тонкий шовковий халатик і великі чоботи. Її волосся було накручено на яскраві папільйотки — сині й червоні.

— Ти така смішна, Сюзен, дочко Пата, — захихотів Шимі.

— Так, з мене можна зразу писати картину олією, — погодилася вона з дещо відсутнім виглядом. — Нам треба поквапитися. В мене двадцять хвилин, поки ніхто не спохопився, куди я зникла. А якщо той старий козел мене шукатиме, то й менше, ніж двадцять хвилин… тож хутчіш!

Вони зняли діжки з мула. Сюзен дістала з кишені халатика зламану кінську підкову і скористалася нею, як важелем, щоб зняти з однієї діжки денце. Перекинула шмат підкови Шимі, і той так само відкрив іншу діжку. Сарай наповнився кислими яблучними пахощами ґрафу.

— Тримай! — вона кинула Шимі м’яку ганчірку. — Витри якомога ретельніше. До ідеалу доводити не треба, вони в обгортках, але краще убезпечитися.

Вони витерли діжки всередині (Сюзен щокілька секунд нервово зиркала на двері).

— Добре, — сказала вона. — Вони двох сортів. Ніхто й не помітить їхнього зникнення, я впевнена. Там стільки цього добра, що можна півсвіту підірвати, — вона похапцем пішла в пітьму сараю, притримуючи однією рукою край пеньюара і цокаючи чобітьми. Повернулася вона з оберемком пакунків.

— Ці більші, — сказала вона.

Шимі поклав їх до однієї діжки. Загалом пакунків було дванадцять. Всередині Шимі намацав якісь круглі штуки, кожна завбільшки з дитячий кулак. Великі бахкалки. На той час, коли він закінчив складати пакунки і знову накрив діжку, Сюзен повернулася, несучи в руках менші пакунки. Їх він поклав до другої діжечки. На дотик їхній вміст був незначний. Такі не лише гахкали, а й спалахували кольоровим вогнем.

Безперестану озираючись на двері, Сюзен допомогла Шимі нав’ючити діжки на спину мулові. Коли роботу було завершено, вона полегшено зітхнула і витерла спітніле чоло тильним боком долоні.

— Дякуючи богам, цю частину роботи зроблено, — сказала вона. — Ти не забув, куди маєш їх відвезти?

— Ні, Сюзен, дочко Пата. На Смугу К. Мій друг Артур Гіт надійно їх сховає.

— А якщо хтось спитає тебе, чого ти туди йдеш?

— Везу ґраф хлопцям із Внутрішнього світу, бо вони вирішили, що не підуть на свято… а чому вони не хочуть прийти, Сюзен? Не люблять свят?

— Скоро ти про все дізнаєшся. Поки що не думай про це, Шимі. А тепер іди, тобі вже час.

Але він не зрушив з місця.

— Що? — спитала вона, щосили тамуючи в собі нетерплячість. — Що таке, Шимі?

— Я хотів би поцілунок, бо це ж кінець року, — сказав він і густо зашарівся.

Неспроможна стриматися, Сюзен розсміялася, а тоді стала навшпиньки й поцілувала його в куточок рота. І щасливий Шимі поплив на Смугу К зі своїм легкозаймистим вантажем.

4

Наступного дня Рейнолдз поїхав на Ситґо. Він пустив коня галопом, і на вітрі його шарф так обкрутився довкола обличчя, що тільки очі видніли. Він мріяв якнайшвидше вибратися з тієї клятої місцини, яка ніяк не могла вирішити, сільська вона чи приморська. Температура повітря низькою не була, проте там, де рельєф місцевості піднімався вище рівня моря, вітер був гострий, мов бритва. Але й це була б не біда, якби не інше. З наближенням до Жнив у Гембрі, та й у всьому Меджисі відчувалася нависла загроза. Ця приреченість була йому не до вподоби. І Роєві теж. Рейнолдз бачив це в його очах.

Але розвіяти попіл цих молокососів, що вдають із себе лицарів, він би не відмовився ні за що.

Він зліз з коня на зруйнованому паркувальному майданчику нафтопереробного заводу, прив’язав його до бампера іржавого каркаса, на борті котрого ледь виднілося загадкове слово «ШЕВРОЛЕ», а потім пішов на нафтове поле. Вітер налітав поривами, пробираючись навіть під пальто з овечої шкіри, які носять власники ранчо. Двічі Рейнолдзові доводилося притримувати капелюха руками, щоб його не зірвало вітром. Узагалі він тихо радів, що зараз себе не бачить. Напевно, вигляд у нього був, як у довбаного фермера.

Але на нафтовому полі все було спокійно… тобто безлюдно. Тільки вітер самотньо зітхав крізь гілля ялин обабіч нафтогону. Ніхто б і не здогадався, що за ним тут пильно стежать з десяток пар очей.

— Агов! — крикнув Рейнолдз. — Напарники, виходьте сюди, побалакаємо.

Якийсь час панувала тиша. А тоді з-під гілок ялин вигулькнули Гірам Квінт з ранчо «Піаніно» і Гавкучий Калаген з «Раю для подорожніх». «Гаплик, — подумав Рейнолдз. — Вояки недороблені».

З-за пояса в Квінта стирчав жалюгідний старий мушкет. Рейнолдз уже таких сто років не бачив. Він подумав, що в найкращому разі, якби Квінт натис на курок, сталася б осічка. А в найгіршому — мушкет вистрелив би у зворотний бік, в обличчя своєму власникові.

— Усе тихо? — спитав він.

Квінт щось пробелькотів по-меджиському. Гавкучий