Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Той, приходили до вас, із військової контррозвідки.

— Чого? — здивувався я. — Ніколи справ із ними жодних не мав!

— Та вони всіх постояльців перевіряють, щоб шпигунів не було. Бо ж Конотоп — місто таке. Але я запевнив, що ви — свій, не шпигун. Той капітан із контррозвідки, він іноді тут з коханкою забавляється, повірив мені, — сказав господар і зітхнув мрійливо.

Довелося ще три рублі йому дати. І дуже мені стало цікаво, чого тут така контррозвідка активна. Від фронту Конотоп далеко, бунтівників тут не видно. Невже через Фабрику? Ох і загадкова ж вона! У кімнаті влігся думати про цю Фабрику. Вже переконаний був, що щось тут нечисто. Але що, не розумів. Заснув. Сподівався, що у сні щось корисне для розкриття цієї справи побачу, але замість того тільки той самий голос: «Нумо, Ваню, нумо!» Прокинувся весь у поті, попив водички, потім не міг заснути. Конячкою себе відчував, яку женуть бозна-куди. Але голосові я був винний, то вирішив не нарікати, а працювати.

Уранці вже чекав біля селища, онде виїхав Антон і покотив до Фабрики. Я за ним на бричці. По дорозі нічого підозрілого, пан Антон одразу поїхав на роботу, до прохідної. В обід вийшов і пішов до ресторану. Там пообідав, як завжди сам, і взяв пакунок. Обід, цукерки та чергові квіти. А ще там була записка від мене. З пропозицією зустрітися увечері, якщо він не хоче, щоб про його роман дізналася дружина. Це я на арапа брав. І взяв.

Увечері пан Антон відпустив візника і пішов до парку, закладеного коштом Фабрики. Там сів на лавці біля соснової алеї, де я і наказав чекати. Я переконався, що ніхто за ним не стежить, вийшов, присів. Помітив, що пан Антон досить знервований. Навіть переляканий. Так, наче я йому ніж під горло поставив. Показав йому браунінг.

— Попереджаю, щоб дурниць не робили, — сказав йому.

— Хто ви?

— Не має значення.

— Має. Я мушу знати, хто ви.

— Просто громадянин, який випадково дізнався про вашу зраду.

— Ви з контррозвідки? — спитав нервово Антон. І цим дуже мене здивував. Я думав, що він дружини боявся, а він контррозвідки. Чого б це?

— Пане Антоне, я сам по собі.

— То ви шантажист? — Він чомусь полегшено зітхнув. — Скільки ви хочете? Скільки?

— Я хочу поговорити з вами про Фабрику.

— Що? — Він аж підхопився, подивився на мене і тут уже точно перелякався. Мабуть, думав, що я — дрібний шахрай, який мріє тільки про те, аби збити трохи грошей. — Що ви сказали?

— Те, що почули.

— Для чого вам Фабрика? Ви що, шпигун? — спитав він нервово.

— Пане, де ви бачили таких шпигунів? — спитав я.

— А, це ігри контррозвідки?

— Навіщо контррозвідці гратися? Вона б вас уже арештувала, якби знала. — Я з розумним виглядом кивнув. І поцілив, бо він злякався.

— Контррозвідка не знає?

— Поки що ні. Але може дізнатися, — сказав я серйозно. — А може не дізнатися.

— Що ви хочете?

— Я хочу просто поговорити про фабрику. А потім назавжди зникну з вашого життя.

— Чому я мушу вам вірити? — спитав він. Дуже нервував і боявся. Я ж ніяк не міг зрозуміти, чого саме.

— Бо я дещо знаю про вас.

— Звідки? — Антон скривився. — Ти ж не працюєш на фабриці! Звідки ти можеш знати? І як ти вийшов на пакунок з обідом? Ти стежив за мною? Тебе найняла Ірен? Точно, вона щось запідозрила!

Він був розумним хлопцем. І чомусь полегшено зітхнув.

— Мене ніхто не наймав. І мені треба потрапити на фабрику, — сказав я. І в очах Антона побачив такий переляк, наче я пообіцяв вирізати його серце і з’їсти на його ж очах.

— Ти божевільний! На Фабрику неможливо потрапити! Неможливо!

— Ну ти ж якось зміг провести туди ту дівку, — я знову тільки здогадувався, що дівка десь на фабриці, бо туди ж він носить букети та цукерки.

— Не кажи про неї ані слова! — він аж прохрипів і зблід. — Мовчи!

І тут я зрозумів, що боїться він не дружини, а того, що на Фабриці дізнаються про ту дівку. Причому, можливо, боїться навіть не за дівку, а за себе. На цій Фабриці тверда дисципліна, і покарати можуть суворо. Ось цього він боїться, а не гніву дружини!

— Мені потрібно потрапити на Фабрику, — повторив я рішуче.

— Це неможливо! — Він скривився і ледь не плакав.

— Можливо. Інакше про ту дівку дізнаються.

— Ірен мені вибачить!

— Я не про Ірен, я про контррозвідку. — Ось цього разу я бив у ціль і влучив. Він аж смикнувся.