Читати книгу - "Діти Мардука"

— Так а батькам що ти казала? — запитав я.

— Нічого. Та й вони делікатно обходили цю тему. Знали про жінок, які також обзавелися дітками, а про людське око вигадували легенди про коханців, з якими у них не склалося подружнє життя. Щоправда, батько якось запитав: «Він хоч путній чоловік?» Ну, це, напевне, щоб переконатися, чи з онука не виросте якийсь покруч. «Авжеж», — відказала я коротко. З приходом у світ дитини для мене все змінилося. Я перестала бувати на зустрічах з читачами, виступати з письменниками по радіо й телебаченню. У мене тепер один клопіт — виховання дитини, ну і, звісно, удосконалення того благенького поетичного дару, який мені дав Господь. Усе інше, якось одразу обсипалося з мене, як сухозлотиця. Можна ще так сказати: зникло бажання щоденного свята. Але вони — свята — були: ніколи не забуду радості, коли син вперше промовив — уже не пробелькотав, а промовив — кілька слів, коли знаний літературний критик у своїй статті назвав мене визнаною поетесою.

— Тобі відомі властивості каменя олександриту, а як перекладається слово «олександр», ти знаєш? — поцікавився я.

— Ні.

— Визволитель. І Олександр Македонський починав, не як завойовник, а як визволитель від персидського панування. Мідо-Персія на той час була світовою імперією і, отже, він став визволителем не тільки для греків.

— Молдова маленька країна, — зауважила Маріца з усміхом. — До того ж, кого і від кого визволятиме наш син?

— Від дітей Мардука, — вихопилося в мене.

— А це хто такі?

— Ті, кого не видно, але яких немало поміж людей. — Помітивши на її обличчі недовіру, я додав: — А щодо маленької країни, то Македонія у часи Олександра також була невеликим грецьким царством. Але Олександр народився втаємниченим, а на визвольну війну його висвятили мати і жерці храму Зевса. Земним батьком у нього був цар Філіпп; сутність же людську він отримав від когось чи чогось іншого. Що ж до дітей Мардука, то це не вигадка, і не метафора. — Помітивши настороженість, яка виникла у чорних очах Маріци, я додав: — Колись розповім про них, за рюмкою кави.

Куклія — рибальське селище, тут у будь-якому з кафе можна вибрати розмаїті морестрави. Ми пообідали в таверні, яких на березі немало, і від яких сходив дух смаженої риби. Я випив і кухлик червоного вина, виготовленого з місцевого винограду. Маріца тільки надпила з мого кухля і зауважила:

— У батька вино не гірше.

Вийшовши з таверни, ми враз опинилися під пекучим сонцем. Вона витягла з торбинки мій головний убір.

— Одягни, бо пряжить, як у пеклі, — сказала.

Я завважив, що татарський орнамент на тюбетейці став чіткішим і від неї приємно пахло. Отже, її випрали.

— А хто була мати у Олександра Македонського? — раптом поцікавилася Маріца.

— Цариця, дружина царя Філіпа. До речі, сина виховувала вона. Піклувалася, щоб у його оточенні перебували найвидатніші люди. І протягом усього його короткого життя поряд з ним були такі люди. Одержати перемогу над кимось — це одне, а от щоб утримати й закріпити її, потрібне щось більше за наполегливість, одержимість і військову міць. Так, перемігши персидського царя Дарія, Олександр не став руйнувати царства. Тільки відсторонив від влади прибічників переможеного царя. А потім поодружував десять тисяч своїх воїнів з доньками найвизначніших вельмож Мідо-Персії, давши кожному великий посаг. І сам узяв собі за дружину доньку загиблого у битві Дарія. Навряд чи таке могло прийти в голову людині, якій було двадцять сім чи двадцять вісім років. Це міг придумати хтось дуже мудрий. Перемога грека Олександра закріпилася на віки, а сам він став сакральною постаттю східного люду, а потім, з появою ісламу, — і всього мусульманського світу.

Ми знову піднялися до храму Афродіти з рештками вапнякових колон, з усього іонічних, тому, що цей стиль у стародавній Греції був притаманний жіночій сутності. Збереглися тільки фрагменти колон, деякі з яких сягали метра й вище. Я легко уявив їхню справжню висоту, тому що пропорція між довжиною і нижнім діаметром була незмінна — колони сягали вгору на висоту п’яти нижніх діаметрів. Я «побачив» і дах храму, і «почув» різноголосий гомін жінок і чоловіків у храмовому саду. А потім мене немов би понесло на ліфті у глиб часу, аж до того періоду, коли на пагорбі було тільки капище в оточенні велетенських кедрів. Курили ватри у гніздах з викладених каменів, а довкіл чулися голоси і вгадувалися щастя й надія. Раптом усе зникло; від тих часів залишилися незайманими тільки морська синява й небесна блакить. «Правило гілок», яке інколи в мені прокидалося, цього разу «висвітило» лише два моменти шляху довжиною у понад п’ять тисяч років.

Тим часом минуло вже немало часу після оповіді Маріци. Я мусив був щось сказати, але обережність, яка глибоко вгніздилася в мені за багато років цькувань і провокацій, змушувала не квапитися. З голови не виходили слова сина Мардука — молдаванина: «писивом Мага засмічений геть увесь простір. Дедалі більше сайтів різними мовами повняться його зловорожими одкровеннями». З усього судячи, молдавські темні й діти Мардука, знаючи про моє «писиво», досі не знають про мого сина. Цьому завдячує не тільки обачність Маріци, а й світла силу над нею. Я подумав, що вагатися й осмислювати далі ситуацію не можна. Десь живе хлопчик з очима кольору моря, зачатий у любові в одному з «храмів» Афродіти, який очікує, коли нарешті з’явиться його батько.

— Сонечко, а чи не обвінчатися нам тут? — раптом вихопилося в мене.

Маріца довго не озивалася; обіпершись на одну з колон, вона дивилася на черепичні дахи Куклії віддалік в оточенні зелені. Коли ж обернулася, я побачив дві сльозини, що добігали вже до підборіддя. Раптом очі її блиснули двома чорними діамантами.

— Де? — поцікавилася вона. — Тут? — і поклала руку на колону.

— Ні, ну… У якійсь із тутешніх церков — вони православні.