Читати книгу - "Будденброки"

Сенатор знову здвигнув плечима:

— Повір мені, серденько, все, що ти мені можеш сказати, так само журить мене, як і тебе… Але це не вагомі докази, а сантименти. Це треба зробити, нічого не вдієш. Така величезна ділянка… Нащо вона тепер нам? Уже віддавна, відколи помер батько, флігель руйнується. У більярдній оселилася зграя котів, і туди страшно ступити ногою: підлога ось-ось проломиться… Якби я не мав будинку на Рибальській! Але ж він є, і куди його дінеш? Може, краще його продати? Сама зваж… кому? І я втратив би добру половину тих грошей, що вгатив у нього! Ох, Тоні, будівель у нас доволі, навіть забагато! Комори і два невеликі будинки! А їхня вартість нітрохи не відповідає вартості оборотного капіталу! Ні, його треба продати, тільки продати!..

Та пані Перманедер не слухала брата. Згорбившись, заглибившись у свої думки, вона дивилася в порожнечу повними сліз очима і мурмотіла:

— Наш дім! Пам’ятаю, як його ще освячували… Ми були тоді зовсім малі. Зібралася вся родина! І дядько Гофштеде прочитав вірша… Він є в теці… Я знаю його напам’ять… «Венери мила врода…» Кімната з краєвидами! Велика їдальня! І щоб чужі люди…

— Авжеж, Тоні, так, мабуть, думали колись і ті, кому довелося покидати будинок, як дідусь купив його. Вони прогайнували гроші й мусили вибратися звідси, і тепер їх немає, вимерли. Всьому свій час. Радіймо і дякуймо богові, що ми ще не дійшли до такого, як тоді Ратенкампи і прощаємося з будинком за сприятливіших обставин, ніж вони…

Мову йому перебив плач, жалібне, протягле схлипування. Пані Перманедер була така заполонена своїм горем, що вже й не думала витирати сліз, які текли в неї по щоках. Вона сиділа, похиливши голову, зіщулившись. Тепла крапля впала їй на руки, що безсило лежали на колінах, а вона й не помітила того.

— Томе, — озвалася вона, і їй вдалося надати своєму голосові, який зривався від сліз, тихої, зворушливої рішучості. — Ти не знаєш, як мені тяжко цієї хвилини, не знаєш. Твоїй сестрі не пощастило в житті, доля ніколи не була до неї ласкава. Якого тільки лиха не звалилось на мою голову… Не знаю, чим я так завинила. Але я все терпіла, не впадаючи в розпуку, Томе, — і пригоду з Грюнліхом, і з Перманедером, і з Вайншенком. Бо щоразу, коли господь наново розбивав моє життя, я все-таки не почувалася цілком пропащою. Було в мене місце, так би мовити, безпечна пристань, куди я могла сховатися, втекти від життєвої колотнечі… Навіть тепер, як усе вже скінчилося, як Вайншенка забрали до в’язниці… «Мамо, — запитала я, — можна до вас перебратися?» — «Так, діти, перебирайтесь…» Коли ми були малі, Томе, і гралися у війну, у нас завжди була відмежована місцинка, «острівець», куди ми втікали, як опинялися в скруті, і де нас ніхто не смів зачепити, де ми могли спокійно передихнути. Мамин дім, оцей дім був таким «острівцем» у моєму житті… І тепер… І тепер… продати його…

Тоні відкинулася назад, сховала обличчя в хусточку і гірко заплакала.

Томас узяв її за руки.

— Я знаю, люба Тоні, все це знаю! Але ж будьмо розважні. Наша мама померла… Ми її не повернемо. Що ж нам робити далі? Безглуздо тримати цей будинок мертвим капіталом… Хто-хто, а я це добре знаю. Може, винаймати його?.. Тобі важко навіть подумати, що тут поселяться чужі люди, а дивитися на це було б ще важче. То чи не краще тобі найняти для себе й для Еріки невеличкий гарний будиночок або поверх, скажімо, десь коло міської брами… Чи ти воліла б мешкати тут разом з пожильцями?.. Та й родина в тебе ще є — Герда і я, і Будденброки з Брайтештрасе, і Крегери, і, нарешті, мадемуазель Вайхброт… Про Клотільду я не кажу, бо не знаю, чи їй тепер приємне наше товариство; відколи вона стала монастирською дамою, то дуже запишалася…

Пані Перманедер зітхнула, вже майже крізь сміх, обернулась і ще дужче притиснула хусточку до очей, насупившись, мов дитина, яку в горі хочуть потішити жартом. Та враз рішуче відняла хусточку від обличчя, випросталась, як завжди, коли треба було показати характер і почуття власної гідності, і відкинула голову, намагаючись одночасно притиснути підборіддя до грудей.

— Так, Томе, — сказала вона і, кліпаючи заплаканими очима, з поважним, рішучим виразом відвела погляд до вікна. — Я теж хочу бути розважною… Я вже розважна. Вибач мені… І ти, Гердо… що я плакала. Буває таке… Слабість найшла. Але тільки зовнішня, повірте мені. Ви ж самі добре знаєте, що я не така вже нікчемна жінка, мене життя загартувало… Так, Томе, про мертвий капітал я все зрозуміла, на це в мене стало розуму. І можу тільки ще раз сказати: роби так, як вважаєш за потрібне. Тобі доводиться думати і діяти за нас, бо ми з Гердою жінки, а Христіан… та господь з ним!.. Ми не можемо сперечатися з тобою, бо хоч би що сказали, то будуть не докази, а сантименти. Певна річ! А кому ти хотів би його продати, Томе? І як ти вважаєш, скоро знайдеться покупець?

— Ото ж бо й воно, серденько, що я не знаю… А втім… Сьогодні вранці я перемовився кількома словами з Гошем, старим маклером Гошем; здається мені, що він не відмовиться взятись до цієї справи…

— Це було б добре, дуже добре. Зігізмунд Гош, звичайно, має свої хиби… Кажуть, що він перекладає з іспанської… забула, як той письменник зветься… Дивна забаганка, нічого не скажеш, Томе. Але він кришталево чесна людина і приятелював ще з нашим батьком. І має добре серце, це всім відомо. Він зрозуміє, що тут ідеться не про звичайний продаж, не про будь-який будинок… А скільки ти думаєш заправити, Томе? Мабуть, щонайменше сто тисяч марок, га?..

— Щонайменше сто тисяч марок, Томе! — ще раз сказала вона в дверях, коли брат з дружиною уже спускалися сходами вниз. Потім, лишившись сама, стала посеред кімнати, безсило опустивши складені руки і безпорадно озираючись навколо широко розплющеними очима. Голова її в чорному мереживному чепчику під вагою тяжких думок усе нижче й нижче схилялася на плече.

Розділ третій

Малому Ганно наказано попрощатися з тлінними останками бабусі. Така була батькова воля, і хлопець не посмів відмовитись, хоч як боявся. Другого дня після тяжкої материної агонії сенатор за столом у розмові з дружиною і, мабуть, навмисне в присутності сина сказав кілька