Читати книгу - "100 чарівних казок світу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– А ось і подивимося!
Утретє «гаркнув» він чорта по голові – і Святого Духу.
– Вбивають! – заголосив чорт і так, із зав'язаними очима і жалібними стогонами, водяною змійкою в озеро пірнув, все як на духу Скара-оському розповів: відьмак ваш Деніле – ось вам моє слово.
А Деніле сидить на бурдюку і думу думає, як би його додому донести. Виходить з озера третій чорт з величезною булавою напереваги:
– Так от ти який, друже! Тепер моя черга з тобою змагатися. Хто з нас булаву оцю найвище підкине, той і гроші візьме.
– Ось з тебе, нечисть, і почнемо!
Чорт булаву я-а-ак шпурне – тільки через три доби в ґрунт врізалася, земну твердь трохи не похитнула.
– А тобі так слабо? – хвастає чорт.
– Нічого не слабо, витягни її з матінки землі.
Чорт і витягнув.
– Ну, чого зволікаєш час?
– Будь терплячий, лукавий, устигнеш.
Жде-чекає сатана, а вже ніч: зірки мерехтять, а місяць щербатий.
– Що ж не кидаєш?
– Кинути недовго, прощайся з булавою.
– Чого б це?
– Бачиш на місяці щербинки? Це брати мої потойбічні. їм як повітря залізо потрібне – нічим коней підкувати. Глянь, як руками розмахують, на булаву твою око поклали.
– Е ні! Булава – від дідів-прадідів спадок, нізащо з нею не розстанусь! – підхопив булаву і – в озеро. Доповідає Скараоському, як ледве без булави не залишився.
Закипіла в Скараоськом лють, зібрав він нечисть і наказує:
– Хай котрийсь із вас негайно піде і погубить прокляттями недруга нашого!
Вийшов один чорт наперед, а сам так і труситься.
– Не бійся! – підбадьорив Скараоський. – Погубиш – у чині піднімешся.
Мить – і чорт стоїть перед Деніле.
– Гей, друже! Ти своїми витівками всіх чортів на вуха підняв, тепер не відкрутишся. Будемо проклинати один одного: хто в цьому кращий буде, той і гроші візьме.
Як почав клясти нечистий, так бідний Деніле на одне око кривий став, але взнаки не подав:
– Не на того напав, нікчемний чорте! Наплачешся у мене.
– Що даремно базікати, вивергай уже прокляття, коли вдатний.
– Перекидай бурдюк із золотом через плече і за мною: вдома залишив батьківські прокляття.
З цими словами він осідлав бурдюк. Підхопив його нечистий разом з бурдюком на плечі, Деніле й оглянутися не встиг, як опинився вдома, побачив жінку і дітей.
– Сини мої любі, тягніть-но сюди прокляття батьківські: чесалку і гребені для клоччя! – розпорядився Препеляк.
Набігло дітлахів звідусіль, кожен – з батьківським прокляттям.
– Тримайте, молодці, цього пана, та прокленіть, як слід, щоб мало не здалося!
А дітям, ясна річ, сам чорт не брат. Накинулись усією оравою і давай лукавого чесати. Чорт як закричить та як чкурне. Про гроші навіть не згадав.
А Деніле Препеляк з того часу про бідність та голод зовсім забув і довге життя прожив. До глибокої старості збирав за багатим столом своїх дітей.
Міхай Емінеску
Дитя сльозинки
Давним-давно, коли в пустелі можна було зустріти бога, жили-були похмурий, як непроглядна ніч, цар із світосяйною, як білий день, царицею.
Півстоліття воював цар із сусідом. Сусід покинув цей світ, але ворожнеча кипіла в крові його нащадків. А в похмурого царя не було дітей, тож йому нікому було передати свою ненависть. Світосяйна цариця жила як удова при старому чоловікові, тому що він більше часу проводив на війні, ніж у її покоях.
Якось уставши з ліжка, вона почала оплакувати свою бездітність перед образом матері всіх скорботних, і відповіддю на благання юної цариці були сльози, що полилися з темних очей Богородиці. Цариця приклалась устами до вологої ікони і незабаром відчула, що чекає дитину.
Минуло дев'ять місяців, і цариця народила сина. Хлопчик був біліший за молоко, із сяючим, як місячні промені, волоссям, і назвали його Фет-Фрумос – дитя сльозинки. Похмурий цар забув про свою похмурість, а сонце три доби не поступалося місяцю місцем на небосхилі.
Хлопчик ріс не щодня, а щогодини.
Убравшись у силу, велів він викувати собі залізну палицю, якою грався, підкидаючи її аж до неба. Озброївшись так, пішов він війною на кревних ворогів-сусідів.
На третій день шляху його очі побачили палац із сліпучого білого мармуру. Він стояв на острові, що потопав у зелені, а навколо розливалися дзеркальні води озера. Сів він у позолочений човен, що здіймався і опускався на чистих хвилях, наліг на весла і незабаром опинився біля мармурових палацових сходів, освітлених канделябрами, у яких горіли зірки. Пройшовши до зали, він побачив стіл, що вгинався від страв, а подавалися страви не в чому-небудь, а в перлових мушлях. Бояри веселилися, немов згадали молодість.
– Здоров був, Фет-Фрумосе! – привітав його цар. – Начувся я про тебе, тепер ось побачилися.
– А тобі недовго жити лишилося – виходь на смертний бій. Досить замишляти зло проти мого батька.
– Не про змови ж мовиться, я чесно на поле бою виходив. А проти тебе не вийду, краще братом назву.
Кинулися царські сини один одному в обійми, випили братину[11] з радісними боярами, і питає цар Фет-Фрумоса:
– Кого ти найбільше на світі боїшся?
– Тільки бога. А ти?
– Тільки бога та лісової відьми. Ця жахлива стара розоряє моє царство. Де не пройде – пустелі та руїни. Програв я з нею війну, тепер ось десятину їй плачу – кожного десятого юнака моїх підданих. Сьогодні якраз її день збирати данину.
О дванадцятій годині ночі в темному небі з улюлюканням промайнула скажена лісова відьма. Крила її маяли на вітрі, старече лице нагадувало видовбану джерелами скелю, на голові росли дерева, очі її – два провалля, рот – чорна дірка.
Фет-Фрумос на льоту зловив чаклунку і з усієї сили шпурнув її у величезну кам'яну ступу, придавив зверху скелею і скував сімома залізними ланцюгами. Хоч як намагалася відьма випручатись, нічого не вийшло, і покотилася вона в ступі через ліси, залишаючи за собою темний слід.
Фет-Фрумос повернувся, бенкет відбенкетував, а потім тільки узяв палицю і по сліду пішов. І привів його слід до білого терема. На порозі застав він дівчину. Вона сиділа за прядкою і пряла. Білосніжне плаття, золоті коси, вінок з конвалій, тонкі пальці, що утримували золоте веретено, – такої красуні він ще не бачив.
Почувши, як підійшов Фет-Фрумос, дівчина підвела на нього очі кольору морської хвилі.
– Вітаю тебе, Фет-Фрумосе, – мовила вона. – Ти давно заволодів моїми снами, в яких ми кохаємо один одного.
– Ти сама досконалість, – прошепотів він у відповідь. – Чия ти дочка, красуне?
– Лісової відьми, – призналася вона, похнюпивши голову.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «100 чарівних казок світу», після закриття браузера.