Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"

На позначених білим місцях на карті то тут, то там трапляються маленькі кружальця, немов літера «О». Збоку біля таких кружалець стоїть назва, приміром: «Форт Гамільтон», «Пост Янана», «Двадцята Миля», і через це може видатися, що біла просторінь рясно усіяна селами та містами. Але насправді це не так. «Двадцята Миля», схожа на решту факторій, — то лише рублена хата, така завбільшки, як звичайна крамниця з кімнатами до винайму нагорі. За хатою в дворі видно повітку на високих палях та ще одну чи дві комори. Двір не огороджено, і сягає він аж до обрію і навіть далі, в незнану просторінь. Інших будівель не побачите, хіба тояти отаборяться часом на зимівлю за милю чи дві нижче коло Юкону. Отака Двадцята Миля, один із численних паростків Компанії Тихоокеанського узбережжя. Тут агент компанії з своїм помічником вимінюють в індіян крам на хутра та продають випадковим мандрівникам харч за золотий пісок. Тут також агент та його помічник усю довгу зиму палко прагнуть весни, а коли нарешті надходить весна, проклинаючи все на світі, перебираються на дах, поки Юкон вимиває все приміщення. І от сюди, четвертого року своєї праці на Півночі, дістався Нійл Бонер.

Він не позбавляв посади свого попередника — людина, яка виконувала досі обов'язки агента, вкоротила собі віку «через суворі умовини життя», як сказав його помічник, що залишився тут. Правда, біля тоятських вогнищ ходили інші чутки. Помічник був згорблений чолов'яга із запалими грудьми й запалими щоками, ледь прикритими ріденькою бородою. Він страшенно кашляв, немов легені йому з'їдали сухоти, а очі його горіли божевільним гарячковим огнем, властивим сухотникам в останній стадії. Звався він Пентлі, Амос Пентлі. Бонер не вподобав його, хоч і почував жаль до безпорадної самотньої людини. Вони не заприятелювали, ці двоє, дарма що більше, ніж хто, мали б жити в злагоді перед лицем холоду, мовчання й темряви довгої зими.

Кінець кінцем Бонер вирішив, що Амос якийсь причинний, і дав йому спокій, справляючи сам усю роботу, опріч куховарства. Проте Амос і далі скоса поглядав на нього й не ховав зненависті. Від цього Бонерові було дуже важко: адже приязна усмішка, бадьоре слово й співчутливий погляд набагато б полегшили їхнє спільне тяжке життя. Зима лише почалась, а Нійл уже збагнув, що з таким помічником його попередник мав досить причин укоротити собі віку.

Дуже тоскно було на Двадцятій Милі. Навкруги, аж до самого обрію, простягалася похмура пустка. Сніг, чи радше паморозь, огорнув холодною кереєю землю, скувавши все мовчанням смерті. Година стояла ясна й холодна, термометр уперто показував від сорока до п'ятдесяти градусів під нулем. А тоді зайшла відміна. Потроху в повітря здіймалася волога, що скупчилася в олив'яні безформні хмари. Зробилося зовсім тепло, термометр підскочив до мінус двадцяти. З неба почали падати тверді замерзлі кристали, що рипіли під ногами, немов цукор або сипкий пісок. Потім вигодинювалось і холоднішало, а коли збиралося стільки вологи, що вона, мов ковдрою, вкривала землю — знову теплішало. І це було все. Нічого не ставалося більше. Не було хуртовин, не вирувала вода, не лускали дерева в лісі. Нічого, лиш випадав сніг, а опісля небо ясніло й насідав мороз. Можливо, найзначнішим явищем за всі ті нудні тижні було те, що температура підскочила до нечуваної висоти — п'ятнадцять градусів під нулем. Потім, щоб урівноважити це, вдарили такі морози, що живе срібло замерзло, а спиртовий термометр два тижні показував понад сімдесят під нулем, а тоді тріснув, і важко вже було сказати, який після того стояв мороз. Далі — регулярно до нудоти — ночі почали довшати, аж поки день давав про себе знати лиш коротким відблиском світла в суцільній темряві.

Нійл Бонер був товариська людина. Навіть колишні його божевільні витівки, за які він одбував кару, викликані були надмірною товариськістю, і ось четвертого року свого вигнання він опинився в товаристві — саме це слово видається тут пародією — відлюдної мовчазної істоти, що в її похмурих очах завжди палала незрозуміла глибока зненависть до нього. Бонер, котрому приязна розмова не менш була потрібна, як повітря всьому живому, тинявся, немов примара, з мукою споминаючи колишнє веселе життя. Удень обличчя йому було суворе, а вуста міцно стулені, але вночі він кидався в постелі, ламав руки й голосно плакав, наче мала дитина. Часто він згадував оту особу, що обіймала вищу від нього посаду, й проклинав її цілісінькими годинами. Проклинав і бога. Але бог знає все і в серці своїм не має гніву до смертного, який проклинає його на Алясці.

І ось сюди, на Двадцяту Милю, прийшла Джіс-Ук купити борошна й сала, намиста і яскравого краму на гаптування, прийшла — хоч сама того й не відала, — щоб самотнього чоловіка зробити ще самотнішим, щоб уві сні він ловив руками порожнечу в свої обійми. Бо Нійл Бонер був лише чоловік. Коли він уперше угледів Джіс-Ук у крамниці, то довго дивився на неї, як дивиться вимучена спрагою людина на джерело погожої води. А вона, мавши в жилах своїх кров Спайка О'Браєна, всміхнулася йому просто у вічі — не як темношкірі всміхаються людям панівної раси, а як жінка всміхається чоловікові. Далі мало статися неминуче, але Нійл не розумів цього і що дужче прагнув дівчини, то запекліше боровся зі своєю жагою. А вона? Вона була Джіс-Ук, вихована так, як тоятська індіянка.

Вона часто навідувалася по крам до поста. І часто сиділа біля великої груби, розмовляючи з Нійлом Бонером каліченою англійською мовою. І він уже загодя чекав на неї, а лучалося, що вона не приходила, — нудився й місця собі не знаходив. Часом він починав замислюватися над цим і тоді зустрічав Джіс-Ук стримано й холодно. У таких випадках дівчина гнівалася, бентежилася — їй здавалося, що він нещирий з нею. Та здебільшого він одганяв від себе думки, і тоді весь будинок сповнювався їхнім веселим сміхом. Амос Пентлі, що задихався, немов витягнена на пісок рибина, надриваючись тяжким кашлем, дивився на них і посміхався. Він, що так хотів жити, мусив померти, і його вогнем пекла думка, що інші можуть жити. Він ненавидів Бонера за те, що в ньому буяло життя і променіли радістю очі, коли він бачив Джіс-Ук. Щодо нього самого, то на одну вже згадку про дівчину збурена кров лилася йому горлом.

Джіс-Ук мислила просто, не зналася