Читати книгу - "Сповідь відьом"

— Дякую.

Хоча Болдвін був братом Метью, але його близька фізична присутність нервувала мене. Я простягнула йому свою забинтовану праву руку на прощання.

— Сестро, члени родини так не прощаються, — з легкою іронією зауважив Болдвін. Не встигла я зреагувати, як він схопив мене за плечі й поцілував у обидві щоки. Коли його обличчя на якийсь час опинилося напроти мого, він навмисне вдихнув мій запах. Це було схоже на погрозу, і мені стало цікаво — чи Болдвін справді погрожував мені, чи то мені здалося. Він відпустив мене і випрямився.

— Метью, à bientôt[13].

— Стривай, — сказав Метью і рушив слідком за братом. Заступивши мені поле зору своєю широкою спиною, він подав Болдвіну якийсь конверт. Та попри його зусилля я таки помітила на конверті криву смужку темного сургучу.

— Ти сказав, що не виконуватимеш моїх наказів. Гадаю, після Ля П’єра ти таки передумав.

Болдвін отетеріло витріщився на конверт. На його обличчі з’явилася кисла гримаса, яка змінилася виразом неохочої згоди. Взявши конверт, він злегка вклонився і мовив.

— Je suis à votre commande, seigneur[14].

Ці слова були формальністю, обумовленою протоколом, а не щирими почуттями. Болдвін був лицарем, а Метью — його володарем. Суто формально він підкорився владному авторитету Метью. Але те, що він вчинив згідно з традицією, зовсім не означало, що йому це сподобалося. Болдвін приклав конверт до голови, іронічно віддаючи честь.

Почекавши, поки брат щезне з виду, Метью повернувся до мене і вхопився за ручки візка.

— Ходімо до авто.

Десь над Атлантичним океаном Метью організував наше прибуття. Біля бордюру терміналу ми забрали «рейндж-ровер» у чоловіка в уніформі. Він брязнув ключі на долоню Метью, засунув наші валізи до багажника і пішов, не сказавши ні слова. Метью видобув із заднього сидіння блакитну теплу куртку, розраховану на арктичні переходи, а не нью-йоркську осінь, і влаштував із неї на пасажирському сидінні щось на кшталт гнізда.

Невдовзі ми пливли в ранковому потоці транспорту, а потім вибралися за місто. Навігаційна система була запрограмована на адресу будинку в Медісоні; вона повідомляла, що ми маємо прибути туди за трохи менш, ніж чотири години. Поглянувши на світанкове небо, я занепокоїлася — а як відреагують Сара та Емілі на Метью?

— Ми будемо вдома відразу ж після сніданку. Цікаво, як вони нас зустрінуть? — Я добре знала, що Сара почуватиметься не у своїй тарілці, поки не увіллє в себе щедру порцію кави. — Треба їм подзвонити і попередити, коли нас чекати.

— Вони вже знають. Я телефонував їм із «Семи веж».

Іще раз переконавшись, що Метью все ретельно продумав, я, відчуваючи легке запаморочення від морфію та втоми, вмостилася зручніше, і, відкинувшись на спинку сидіння, приготувалася до тривалої поїздки.

Ми проїхали повз небагаті ферми та невеличкі будиночки, де у вікнах кухонь та спалень мерехтіли ранкові вогники. У жовтні північна частина штату Нью-Йорк постає перед подорожніми у всій красі. Дерева палали червоним і золотистим листям. Згодом, коли листя опаде, Медісон та навколишня сільська місцевість стане іржаво-сірою і й залишатиметься такою, аж поки перший сніг вкриє землю незаймано-чистим білим покривалом.

Ми звернули на вибоїсту дорогу, що вела до будинку Бішопів. Ця споруда кінця вісімнадцятого сторіччя мала розкішно-вайлуваті форми і вмостилася поодаль від дороги на невеличкому горбку, оточеному старими яблунями та кущами бузку. Білу дощату обшивку будинку давно вже слід перефарбувати, а старий штахетник де-не-де завалився. Однак над обома димарями крутився легенький гостинний димок, наповнюючи повітря типовим осіннім запахом горілого дерева.

Метью звернув на під’їзну доріжку, криту ковбанями із замерзлою водою. «Рейндж-ровер» прохрустів по тонкому льоду і зупинився біля старого Сариного автомобіля, що колись мав пурпуровий колір. На задньому бампері виднівся новий набір наліпних етикеток. Поряд зі звичним мені гаслом «А ДРУГА МОЯ АВТОМАШИНА — МІТЛА», з’явилися ще й такі: «Я — БЕЗБОЖНИЦЯ, І ТОМУ ХОДЖУ НА ВИБОРИ», «АРМІЯ ЧАКЛУНІВ: МИ НЕ ЗНИКНЕМО МОВЧКИ В ТЕМРЯВІ НОЧІ». Я скрушно зітхнула.

Метью вимкнув двигун і поглянув на мене.

— Мені слід нервувати, чи як?

— А ти не нервуєш?

— Принаймні менше, ніж ти.

— Повертаючись додому, я завжди почуваюся підлітком. Усе, що мені хочеться у таких випадках, — привласнити телевізійний пульт і об’їдатися морозивом.

Я намагалася заради нього поводитися жваво та бадьоро, але таке повернення додому мене не надто влаштовувало.

— Та якось воно влаштується, я не сумніваюсь, — мовив Метью, нахмуривши брови. — І кинь вдавати, наче нічого особливого не відбулося. Ти не обдуриш ані мене, ані своїх тіток.

Я сиділа в авто, поки він переносив наші речі до парадного входу. Багажу в нас виявилося навдивовижу багато: серед інших речей, там були і дві сумки з комп’ютерами, і моя непрезентабельна спортивна сумка, й елегантний шкіряний саквояж, який можна було сплутати з вікторіанським оригіналом, а також аптечка Метью, його довге сіре пальто, моя яскрава нова куртка та ящик із вином. Взявши вино про запас, Метью вчинив дуже передбачливо, бо Сара віддавала перевагу міцнішим напоям, а Емілі була непитущою.

Він повернувся до авто, витягнув мене і взяв на руки — я зателіпала ногами в повітрі. На сходах ґанку я обережно перенесла частину своєї ваги на праву кісточку. Перед нами були червоні двері вісімнадцятого сторіччя, а обабіч них — невеличкі віконця, крізь які виднівся передпокій. До нашого приїзду в будинку увімкнули всі лампи.

— Чую запах кави, — сказав Метью і всміхнувся, поглянувши на мене.

— Тож вони вже повставали. — Клямка на старих пошарпаних дверях легко подалася. — Відімкнено, як і завжди. Обережно ступивши через поріг, я відразу ж занервувала. — Ем? Саро?

На декоративній опорі сходів висіла об’ява, написана нерозбірливо рішучою Сариною рукою.

«Ми вийшли. Подумали, що після приїзду вам захочеться побути в будинку наодинці. Не поспішайте і рухайтеся повільно. Метью може зупинитися в колишній кімнаті Ем. Твоя кімната вже готова». Під цим текстом був постскриптум із кругліших літер, писаних Емілі: «А якщо житимете удвох, можете скористатися кімнатою твоїх батьків».

Я швидко окинула поглядом двері, що вели з передпокою. Усі вони стояли відчинені, а нагорі було тихо. Навіть довгасті шестикутні двері до вітальні, які