Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

Енґрасі була безмежно відданою тим, кого любила, тож інтереси Амаї завжди мали для неї провідне значення. Однак у глибині душі вона боялася, що настане день, коли племінниця пошкодує, що не попрощалася з батьком, але вже нічого не можна буде вдіяти. Тепер їй стало ясно, що її присутність на похороні — помилка. Вона була не єдиною, кого не внесли до списку прямих родичів. Туди не включили й Амаю. До неї ставилися як до померлої, до привида минулих часів, чиє ім’я стерлося з пам’яті всіх її рідних, наче вона ніколи не існувала.

Енґрасі перетнула міст і зупинилася там, де часто затримувалася Амая, біля таблички з назвою споруди — «Муніартеа». Теплий вересневий вітерець, що піднімався річкою, скуйовдив їй волосся — одне непокірне пасмо вибилося з-під пучка на потилиці.

Ніхто не мав помирати влітку, в таку гарну днину. Зими в Бастані були такими суворими, такими безжальними! Померти взимку здавалося чимось логічним, передбаченим сценарієм. Жінка звернула на колишню вулицю Сонячну, яка наразі виправдовувала цю назву. Діставшись своєї домівки, вона зачинила двері й, геть знесилена, усілася на сходах і заплакала.

Енґрасі любила свого брата. Вона часто сперечалася з ним, але з близькими людьми таке трапляється. Усі, хто знав Хуана, погоджувалися, що він був хорошим, добрим чоловіком. Звичайно, вони не знали того, що знала вона. Іноді доброти буває недостатньо — треба бути справедливим. Хуану бракувало сміливості вершити справедливість. Він дозволив вірусу цієї надмірної доброти заполонити його душу, перетворити його на святенника — слухняного й почасти лицемірного, відмовившись від будь-яких форм боротьби заради ілюзорної стабільності.

Хуан пройшов крізь емоційне пекло: останніми роками він дуже страждав через мовчанку Амаї, обожнюваної доньки, найулюбленішої з усіх його дітей. Він сумував за дівчинкою, яка з самого малечку любила годинами сидіти у пекарні, спостерігаючи за тим, як він працює; за дівчинкою, яка танцювала імператорський вальс, спираючись пучками пальців об його черевики; за дівчинкою, яка малювала червоні дугоподібні серця — саме так їх зображують дівчатка, що люблять свого тата; саме так їх ніколи не малюють дівчатка, вражені блискавкою. Утім, Амая мовчала не завжди: попервах вона часто писала йому типові дитячі листи, що рясніли сердечками й фразами «Я люблю тебе». Енґрасі давала Хуану читати її послання, а потім забирала собі, аби вони — не дай боже! — не потрапили до рук Росаріо. Згодом, у підлітковому віці, а особливо на перших курсах навчання в університеті, Амая писала дедалі рідше і зрештою припинила спілкування. Два роки тому вона повернулася зі Сполучених Штатів до Памплони і вступила до лав поліції. Відтоді вона жила в місті, проте жодного разу не навідалася до Бастану і не зустрілася з батьком. Останні дні його життя були особливо важкими. Безсило розпростершись на лікарняному ліжку, Хуан мовив до сестри кволим голосом:

— Амая не приїде, правда?

Їй було так боляче бачити його змарнілим, постарілим, ослаблим через недугу, що вона була ладна збрехати, пожаліти бідолаху. Однак Енґрасі пишалася тим, що жодного разу не обдурила брата. Траплялося, що вона казала йому гірку правду ціною власних сліз. Енґрасі вважала, що це потрібно йому, оскільки такі хороші люди, як він, часто тяжіють до самонавіювання і вводять себе в оману, бажаючи призвичаїтися до існування, що часом видається їм нестерпним. Та Енґрасі прийшла у цей світ не для того, щоб бути його янголом-охоронцем. З раннього дитинства вона допомагала Хуану не втрачати зв’язку з реальністю і тепер, коли наближалася його смертна година, не мала наміру нічого змінювати.

— Амая не приїде, — підтвердила вона.

Він стиснув губи.

— А вона знає, що?..

— Так, вона знає.

— Передаси їй послання від мене?

— Хуане... — запротестувала жінка.

— Скажи їй, що я завжди її любив і благаю пробачити мені.

— Хуане, прощальне послання від батька має бути іншим, не годиться доводити власній доньці, що ти її любиш.

— Але ж ти скажеш їй?

— Так, скажу. Не заради тебе, а заради неї. І не надто наполягатиму на тому, щоби вона вибачила тобі. Амая все життя намагається примиритися з тобою, жадає цього всім своїм єством. У певний період їй навіть здалося, що вона досягла мети. На жаль, здатність вибачати, так само як і здатність забувати, не залежить від нашої волі. Вона може віддалитися, не думати про тебе, удавати, ніби нічого не сталося, або намагатися жити далі. Однак наша дівчинка уціліла після трагедії, і та сила, що врятувала її, не визнає нічого, крім правди.

Енґрасі часто відвідувала його. Вони згадували дитинство, улюблені пісні, сімейні байки. Та одного дня Хуан знепритомнів і вже не отямився. Коли спливали останні години його життя, Росаріо не відходила від його ліжка і нікого не впускала до палати.

Задзеленчав телефон. Енґрасі підвелася зі сходів і рушила до вітальні, аби відповісти. Дзвонив Ігнасіо.

— Енґрасі, ти була у крематорії? Одна знайома жінка сказала мені, що бачила тебе, але ти відразу пішла.

— Так, моя зовиця не занесла мого імені до некролога. Амая теж не згадується.

— Якою ж лихою людиною треба бути.

— Нічого дивного, з нею все ясно. Я вирішила втекти, аби не тішити її моїм сумним обличчям. Мені й без того кепсько після втрати брата. Повернуся пізніше. Домовилася з працівником, що він попередить мене, коли всі розійдуться.

— Гадаю, ти не встигла розглянути присутніх, якщо так швидко пішла.

— Твоя правда. Не встигла.

— Річ у тім, що Росаріо прийшла у супроводі кількох незнайомих жінок. Не місцевих. Спершу я подумав, що це її сестри з Сан-Себастьяна.

— Ні, вона вже давно не спілкується з ними.

— Так, ти розповідала. Ось чому я придивився пильніше.

— І що?

— Енґрасі, там була вовчиця. Жінка, яка намагалася викрасти Амаю тринадцять років тому.

Енґрасі добре обміркувала відповідь. Запитати в Ігнасіо, чи певен він у чомусь, було рівноцінним серйозній образі. Цей неговіркий чоловік ніколи не плескав язиком даремно. Кожне його слово заслуговувало на те, щоби бути вирізьбленим у камені. Попри це, вона все ж таки наважилася спитати:

— Ігнасіо, а ти певен?

— Не менше, ніж в існуванні Бога.

— Минуло бозна-скільки часу...

— Тринадцять років. Але вона не змінилася, Енґрасі. І я маю на увазі не те, що вона «добре збереглася». Таке враження, ніби спливло кілька годин, відколи я бачив її востаннє.

Енґрасі кілька секунд помовчала, збираючись з думками.

—