Читати книгу - "Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі"

Олена з напругою перебила сестру:

— Це ж було заради вас! Ти вже чекала дитину від нього, як я могла вчинити інакше? Ти моя сестра, а його дружина намагалася зруйнувати вашу сім’ю. Вона й справді була психопаткою! Вона заслужила те, що з нею сталося, згадай, як погано вона піклувалася про своїх дітей. А Олег ще й невдячний… Він мав би цілувати нам руки й ноги!

Іра похитала головою:

— Я знаю, сестро, я вдячна тобі… Але Олег цього не зрозумів. Він був маленьким і вважав свою матір прекрасним створінням. Діти вірять у те, у що хочуть вірити… Але слухай далі.

Вона зробила паузу, важко зітхнула й продовжила:

— Коли мій чоловік накричав на нього, Олег вирішив піти. Чоловік сказав йому, що якщо він піде, то більше не повернеться. І знаєш, що Олег зробив? Узяв рюкзак і пішов. Якби я втрутилася й зупинила їхню сварку, все могло б бути інакше…

Олена мовчала, обдумуючи ситуацію. Нарешті вона запитала:

— Невже ви не знаєте, де він зараз?

Іра трохи полегшено відповіла:

— Слава Богу, знаємо. Він тимчасово живе у друга, можливо, взагалі не повернеться додому.

Олена сумно зітхнула:

— Мені шкода. Сподіваюся, все владнається, і Олег зрозуміє, яка ти чудова мати. Він має це цінувати.

Іра раптово перервала її, голос її затремтів:

— Це ще не все, сестро… Я недавно бачила свою зниклу доньку.

Іра з подивом трохи відкрила рот і запитала:

— Олесю? Де ти її бачила? Адже минуло вже десять років…

Іра, опустивши погляд, з болем у голосі відповіла:

— У супермаркеті, коли купувала канцтовари. Я побачила її— бліду, худу, в старому, заношеному светрі та порваних джинсах. Волосся стало довгим і недоглянутим… Але обличчя не обмануло мене, адже я — мати. Вона подивилася на мене, і я помітила синці під її очима, ніби вона не спала ночами. Її погляд був порожнім, як у зомбі…

Олена слухала з жахом і запитала:

— Ти впевнена?

Іра кивнула:

— Моє материнське чуття не може мене обманути. Ти ж знаєш мене…

Олена уважно подивилася на сестру і запитала:

— Я ніколи не знала, що сталося між вами. Чому твоя дочка Олеся раптово пішла з дому?

Іра важко зітхнула, збираючись із думками, і почала розповідати.

Десять років тому…

У той час у Катарі відбувся переворот — принца Салмая було повалено, його дружину і доньку Самію вигнали, а самого принца заарештували.

У цей же час в Україні жила дівчина з яскраво-рудим коротким волоссям на ім’я Олеся. Їй було шістнадцять, і вона любила малювати. Вона була талановитою художницею, малювала на замовлення, її знали багато людей. Але її мати, Іра, була категорично проти цього захоплення.

Вона мріяла, щоб Олеся стала юристкою і могла забезпечити себе та майбутню сім’ю. "На хобі не заробиш", — говорила Іра. Вона важко працювала, щоб забезпечити дітям престижну освіту, як і її племінникам, навіть тим, хто навчався в Катарі. Вони стали лікарями, юристами, вчителями, директорами... А Олеся не слухала матір і злилася через її категоричність.

Через місяць радісна Олеся отримала листа з Університету мистецтв у Лондоні — її прийняли, і вона отримає стипендію! Вона радісно поділилася цією новиною з матір’ю…

Але Іра не повірила. Вона навіть не знала, що Олеся надсилала свої роботи до університету.

— Це моя мрія! — із захопленням говорила Олеся. — Я хочу стати художницею!

Іра була розлючена:

— Я не відпущу тебе. Не для того я працювала, щоб ти поїхала від мене!

Олеся намагалася її переконати, запевняючи, що буде приїжджати кожне літо, до того ж її тітка Олена допоможе, адже її діти теж навчаються там.

Але це лише розлютило Іру. У той час вона сварилася з Оленою і не хотіла, щоб Олеся спілкувалася з нею або брала з неї приклад.

— Олена навіть не думає, як її діти житимуть у чужій країні! А я не відпускаю своїх за кордон, хай навчаються тут! — кричала Іра.

Але минули роки, і вона картала себе за це. Вона не пробачила собі того, що заборонила Олесі мріяти, навчатися в Лондоні та жити так, як їй хотілося.

Їхній спір переріс у справжню сварку.

— Ти просто заздриш тим, хто багатший за тебе! — кричала Олеся.

— Ти маєш стати кухарем або юристкою! — наполягала Іра.

Але Олеся цього не хотіла. Вона мріяла про Лондон.

Розлючена Іра почала знищувати її картини.

Олеся намагалася її зупинити. Іра була в істериці, жбурляла фарби, в люті розмазуючи їх по столу.

— Спустися на землю! — кричала вона й випадково розлила фарбу на Олесю.

Раптом у Олесі пішла кров із носа.

Іра застигла, усвідомлюючи, що накоїла.

— Прости мене… — тремтячим голосом прошепотіла вона.

Але Олеся, схлипуючи, подивилася на матір і холодно сказала: — Я ніколи тебе не пробачу.

Коли Іра спробувала оглянути її рану, Олеся раптово вибігла з дому.

Іра кинулася за нею, кликала її на ім’я, намагалася зупинити.

Але Олеся просто бігла, не озираючись.

Це був теплий травневий вечір. Вона дісталася занедбаної будівлі й заховалася у підземеллі, спираючись на холодну стіну.

Вдалині вона бачила, як мати шукала її, кликала на ім’я…

Але Олеся не хотіла повертатися.

У той день Іра втратила свою доньку.

Олеся була розбита на шматки. Вона відчувала, що мати її не розуміє.

Вона побачила на підлозі брудний шприц.

У темряві підземелля жили наркомани, наче печерні тролі.

Вона вирішила заглушити біль…

Вона почала колотися.

Біль зник.

Вона втопила себе в наркотиках, з часом забувши навіть своє ім’я.

Минуло десять років.

Вона так і не закінчила школу.

Так вона зруйнувала своє життя.

А Іра… Вона ніколи не змогла її знайти.

Вона картала себе.

Її чоловік навіть не підозрював, що тоді сталося.

Після тієї трагедії Іра змінилася.