Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Лоґен зрозумів, що почав говорити крізь зуби.

— Просто це було б незле знати.

— А ти мене ніколи не питав, майстре Дев’ятипалий. Як я пам’ятаю, ти не хотів знати мої плани, а я не хотів робити так, щоб ти почувався моїм боржником. «Я колись урятував тобі життя» було б кепським початком для нашої дружби.

Усе це було доволі розважливо, як і все, що коли-небудь казав Баяз, але однаково лишало по собі неприємний посмак: його виміняли, наче кабана.

— Де Кей? Я хотів би…

— Мертвий, — Баяз вимовив це слово елегантно, різко, наче метнув ніж. — Ми дуже гостро переживаємо його втрату.

— Возз’єднався з землею, так?

Лоґен згадав, яких зусиль доклав, щоб урятувати життя учня. Скільки миль він плентався під дощем, намагаючись учинити як годиться. І все намарне. Можливо, він мав би відчувати більше. Але це було важко, коли в нього перед очима було так багато смерті. Тепер Лоґен утратив чутливість. Або ж йому насправді було до сраки. Важко було сказати, що з цього — правда.

— Возз’єднався з землею, — пробурмотів він іще раз. — Зате ти йдеш далі.

— Звісно.

— Інакше не можна, коли виживаєш. Згадуєш їх, кажеш якісь слова, а тоді йдеш далі й надієшся на краще.

— А й справді.

— Треба дивитися реально на такі речі.

— Це так.

Лоґен потер однією рукою хворий бік, намагаючись викликати в себе якісь почуття. Але посилення болю нікому не допомагає.

— Я вчора втратив друга.

— День вийшов кривавим. Зате переможним.

— О, справді? Для кого?

Лоґен бачив, як серед руїн снують люди й порпаються, наче комахи, серед уламків, шукаючи вцілілих і знаходячи мертвих. Він сумнівався, що багато з них тепер відчувають радість перемоги. Він знав, що сам її не відчуває.

— Мені треба бути зі своїми, — пробурчав він, але й не ворухнувся. — Допомагати з похованням. Допомагати з пораненими.

— Утім, ти тут, дивишся собі вниз. — Зелені очі Баяза були жорсткі, як каміння. Цю жорсткість Лоґен помітив іще на самісінькому початку, та чомусь про неї забув. Якось навчився на неї не зважати. — Цілком розумію твої почуття. Зцілення — це для молодих. Стаючи старшою, людина розуміє, що дедалі менше терпить поранених. — Знову повернувшись до жахливого краєвиду, він здійняв брови. — Я дуже старий.

Він підняв кулак, щоб постукати, а тоді зупинився, нервово потираючи пальцями об долоню.

Йому згадався її кисло-солодкий запах, сила її рук, обриси її набурмосеного обличчя у світлі вогню. Згадалось її тепло, коли вона тулилася до нього серед ночі. Він знав, що між ними було дещо добре, хоча їхні розмови завжди виходили суворими. Деякі люди неспроможні на лагідні слова, хай як стараються. Він, звісно, не відчував великої надії. Такій людині, як він, краще без неї. Проте той, хто нічого не дає, нічого й не отримує.

Тож Лоґен зціпив зуби й постукав. Відповіді не було. Він пожував губу й постукав іще раз. Нічого. Нахмурився, збентежившись і раптом утративши терпець, крутнув дверну ручку й розчахнув двері.

Ферро різко розвернулася. Одяг у неї був пом’ятий і забрьоханий, навіть сильніше, ніж зазвичай. Очі — круглі, навіть дикі, кулаки — стиснені. Однак, коли вона побачила, що то він, її лице швидко витягнулось, і тоді йому стало сумно.

— Це я, Лоґен.

— Угу, — буркнула вона. Сіпнула головою вбік і набурмосилася на вікно. Підійшла до нього на кілька кроків, примруживши очі. А тоді раптом різко розвернулась у протилежний бік. — Отам!

— Що? — спантеличено пробурмотів Лоґен.

— Хіба ти їх не чуєш?

— Кого не чую?

— Їх, йолопе! — Ферро підкралася до однієї зі стін і притулилася до неї.

Лоґен не знав напевне, як це відбуватиметься. Він знав: із нею ніколи не можна бути в чомусь упевненим. Однак цього не очікував. Тож вирішив, що треба просто сунути вперед. А що ще він міг удіяти?

— Я тепер король. — Він пирхнув. — Король північан, можеш у це повірити? — Лоґен думав, що вона розсміється йому в обличчя, та Ферро просто стояла на місці, слухаючи стіну. — І я, і Лютар. Парочка королів. Можеш уявити двох паскуд, менш гідних корони?

Відповіді не було.

Лоґен облизав губи. Мабуть, вибору не лишилося — доведеться відразу перейти до суті.

— Ферро. Все так вийшло… Ми так… розійшлися… — Він підступив до неї на крок, а тоді ще на крок. — Я шкодую, що… Не знаю… — Він поклав руку їй на плече. — Ферро, я намагаюся тобі сказати…

Вона швидко розвернулась і затулила йому рота рукою.

— Тс-с-с-с-с.

Схопила його за сорочку й потягнула додолу, поставила на коліна. Притулила вухо до кахлів, переводячи погляд то вперед, то назад, неначе щось наслухала.

— Чуєш? — Ферро відпустила Лоґена й забилася в куток. — Отам! Чуєш їх?

Він поволі простягнув руку й торкнувся її карку, провів шерехатими кінчиками пальців по її шкірі. Вона відштовхнула його, смикнувши плечима, і він відчув, що кривиться. Можливо, те добре, що було між ними, існувало лиш у нього в голові, але не в неї. Можливо, йому так сильно цього хотілося, що він дозволив собі це уявити.

Лоґен підвівся й покашляв, прочищаючи сухе горло.

— Не зважай. Я, мабуть, повернуся згодом.

Вона досі стояла на колінах, притуливши голову до підлоги. Навіть не провела його поглядом.

Лоґен Дев’ятипалий добре знав смерть. Ходив серед неї всі свої дні. Бачив, як після битви під Карлеоном колись давно тіла спалювали десятками. Бачив, як в безіменній долині у Високогір’ї їх закопували сотнями. Ходив горою з людських кісток під зруйнованим Аулкусом.

Але навіть Кривава Дев’ятка, найстрашніша людина на Півночі, ніколи не споглядав нічого такого, як тут.

Тіла біля широкої дороги були складені купами, що сягали людині по груди. Там осідали все нові й нові гори трупів. Незліченні сотні трупів. Так багато, що він і припустити не міг, скільки їх. Хтось спробував їх прикрити, але не дуже ретельно. Зрештою, мерці за таке не дякують. Пошарпані простирадла майоріли на вітрі, причавлені ламаним деревом, а з-під них звисали безвільні руки й ноги.

На цьому кінці дороги ще стояло кілька статуй. Горді колись королі та їхні радники з кам’яними обличчями й тілами у шрамах і щербинах сумовито дивилися на криваву руїну, що утворилася коло їхніх ніг. Статуй було достатньо, щоб Лоґен здогадався, що це справді Алея Королів і що він не забрів ненароком до краю мертвих.

За сто кроків лишилися тільки порожні постаменти. На одному ще трималися зламані ноги. Довкола них зібралася дивна компанія. Якась зів’яла. Десь між смертю й життям. Один чолов’яга сидів на кам’яному блоці й отетеріло на щось дивився, пучками зриваючи з голови волосся. Інший кашляв у закривавлену ганчірку. Жінка й чоловік лежали поряд, дивлячись із роззявленими ротами невідомо на що. Обличчя в них зморщилися так, що не зосталося майже нічого, крім черепів. Вона дихала шумно, неглибоко і швидко. Він не дихав