Читати книгу - "Свобода"

— Ну, і до того ж, вона все ще моя дівчина.

— Точно. Гадаю, різниця полягає в цьому. — І вона раптом нахилилась до нього і притулилась губами до його рота. Спочатку Джоуї відчув легке торкання, потім щось м’якеньке, наче теплі збиті вершки, а потім — розкішну плоть. На дотик її губи виявилися абсолютно такими ж вродливими, водночас натхненними й дорогоцінними, якими вони завжди здавались йому на вигляд. Він поринув у поцілунок, але Дженна відсунулась від нього і схвально посміхнулась. — Щасливий хлопчику, — сказала вона.

Коли до них підійшла стюардеса, щоб прийняти замовлення на обід, Джоуї попросив яловичину. Він планував упродовж усієї подорожі не їсти нічого, окрім яловичини, бо десь чув, ніби яловичина кріпить шлунок; він сподівався, що встигне добратися аж до Парагваю, перш ніж пускатися у полювання за обручкою в туалеті. За обідом Дженна дивилась «Піратів Карибського моря», і Джоуї надів навушники і дивився фільм разом із нею, незграбно нахиляючись до неї, замість того щоб увімкнути свій екран; але поцілунків більше не було, і єдиний недолік сидінь у бізнес-класі, як він дізнався, коли кіно закінчилося і вони відкинулися на кріслах і накрилися кожен своїм покривалом, полягав у тому, що вони не давали можливості ані пригорнутися до сусіда, ані навіть випадково торкнутися його.

Він був упевнений, що не заплющить очей, але раптом настав ранок, їм подали сніданок, і вони опинилися в Аргентині. Все було аж ніяк не так екзотично, як Джоуї це собі уявляв. Просто всі написи були іспанською, і їм зустрічалося більше курців — а взагалі, місцева цивілізація походила на будь-яку іншу цивілізацію. Дзеркальне скло, і кахлі на підлозі, і пластикові сидіння, і лампи — усе було таким, як і всюди; на рейс до Барілоче спочатку запускали на посадку тих, чиї місця знаходилися в задній частині літака, — так само, як і на будь-якому американському перельоті з пересадкою; і жодних дивовижних відмінностей у самому літаку чи фабриках, і ланах, і шосе, над якими вони пролітали, Джоуї теж не побачив. Грязюка і в Аргентині грязюка, а в ній усюди ростуть рослини. Більшість пасажирів у відсіку першого класу розмовляли англійською, а шестеро з них: англійська пара й американська матуся з трьома дітьми, — приєдналися до Джоуї та Дженни і повезли свої валізи, на яких стояли мітки «Поза чергою», до легкого білого мікроавтобуса з написом «Естансіа ель Тріунфо», що чекав на них біля аеропорту, у зоні, забороненій для паркування.

Водій, неусміхнений молодик, з напіврозстебнутої сорочки якого вибивалося густе чорне волосся, підскочив до Дженни, забрав у неї валізу, запхав її в задню частину мікроавтобуса й зручно влаштував Дженну на передньому сидінні, перш ніж до Джоуї взагалі дійшло, що відбувається. Англійська пара захопила наступні два крісла, і Джоуї опинився на кріслі обличчям до багажного відділення. Поряд із ним сиділи мама з донькою, причому дівчина читала молодіжний роман про коней.

— Мене звати Фелікс, — відрекомендувався водій у мікрофон, в якому не було жодної потреби. — Вітаю в провінції Ріо-Негро; будь ласка, пристебніться, ми їдемо дві години; дорога місцями нерівна; у мене є холодні напої. Ель Тріунфо віддалений, але розкішний, ви маєте пробачити нерівну дорогу. Дякую.

День був прозорий і спекотливий, дорога до Ель Тріунфо вела крізь процвітаючу субальпійську Місцевість, таку схожу на західні райони Монтани, що Джоуї мимоволі подумав: заради чого він пролетів більше десяти тисяч кілометрів? Те, що Фелікс шепотом розповідав Дженні (що б воно не було), іспанською, потопало у нескінченному ревінні англійця Джеремі. Той із жалем розповідав про добрі старі часи, коли Англія перебувала у стані війни з Аргентиною через Фолклендські острови («Наш другий зірковий час»), про арешт Саддама Хусейна («Ха, який, мабуть, запах ішов від цього пана, коли він виповз зі своєї нори»), про містифікацію глобального потепління і безвідповідальне розпалення страху містифікаторами («Наступного року вони почнуть казати нам, що невдовзі настане новий льодовиковий період!»), про сміховинну дурість банкірів Південної Америки («Коли рівень інфляції складає тисячу відсотків, гадаю, причина не лише у поганій вдачі!»), про похвальну байдужість мешканців Південної Америки до жіночого футболу («Нехай ви, американці, перевершите всіх у даному виді спорту!»), про, як не дивно, достойні аргентинські червоні вина («Вони беруть гору навіть над найкращими винами Південної Африки») і про власну сильну слинотечу від перспективи їсти біфштекс на сніданок, обід і вечерю («Я м’ясоїд, м’ясоїд, жахливий і моторошний м’ясоїд»).

Аби якось врятуватися від Джеремі, Джоуї розпочав бесіду з матусею Елен, гарненькою, але не привабливою, вдягненою у штани-стретч із великими кишенями — штани, особливо популярні серед одного виду матусь. «Мій чоловік — дуже успішний забудовник, — заявила вона. — Я отримала диплом архітектора у Стенфорді, але зараз виховую дітей. Ми вирішили навчати їх удома: це дуже швидко окупається, і зручно, бо можна влаштовувати канікули у будь-який зручний час, але, маю вам сказати, я вкладаю в це стільки труда!»

Її діти: дочка, що читала, і сини, що сиділи за нею і були зайняті грою, — або Нічого не чули, або не переймалися тим, що мати вкладає в них стільки труда. Коли Джоуї зізнався їй, що має невеличкий бізнес у Вашингтоні, вона спитала, чи він, часом, не знайомий із Деніелом Дженнінгсом.

— Це наш знайомий, він живе на Моронго-велей, — сказала вона, — і саме він провів колосальне дослідження щодо наших податків. Він навіть зайшов так далеко, що перевірив записи обговорень у Конгресі, і знаєте, що дізнався? Що для збору федерального податку на прибуток немає жодної законної підстави.

— Насправді, коли докопатися до суті справи, то законної підстави немає ні для чого, — зазначив Джоуї.

— Але, вочевидь, федеральному урядові зовсім не хочеться, аби ми дізналися, що всі гроші, які він зібрав за останні сто років, за законом належать нам, громадянам. У Дена є веб-сайт, і там йому написали десять професорів історії — сказали, що він має рацію, ні на що таке жодної законної підстави немає. Але ж ніхто з центральних ЗМІ цієї теми торкатися не буде. Як вважаєте, це дуже дивно, чи не так? Як гадаєте, невже не знайдеться хоч одна мережа чи одна газета, яка б зацікавилася таким питанням?

— Гадаю, у медалі дві сторони, — відповів Джоуї.

— Але чому ця медаль завжди повертається до нас лише однією стороною? Невже недоречно вставити у блок новин інформацію