Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

– Адлар у мене дещо спитав учора, – хмуриться Торі, дивлячись в одну точку десь у мене над головою.

− І що саме? − подаюся до неї, відчуваючи, що подруга чимось пригнічена.

− Він запитав, чи хочеться мені правити разом з ним... − зізнається, і в мене серце обривається, коли вона замовкає на секунду. Невже принц вирішив піти проти брата? Але Торі скорботно підтискає губи і додає: − В Аделхеї.

– О-о-ох, – тягну приголомшено. − Як в Аделхеї? Адже там Танрагос… і твій брат.

– Батькові не жити, – подруга переводить свій потемнілий погляд на мене. – Якщо його раніше не зведе в могилу прив'язка, то твій демон його точно вб'є. Це так само очевидно, як те, що сонце підіймається на сході та сідає на заході. А Осіан… він слабкий і не зможе нічого протиставити братам Раграм, навіть якщо швидко одужає й оговтається після поранення. Ти ж знаєш, як бояться у нас демонів та військової могутності Раграста. Вельможі Аделхея вмить любісінько визнають законним королем мого чоловіка, Адлара Рагра. Особливо коли дізнаються правду про стан брата.

− І що ти? – стискаю руки на колінах. Не уявляючи, якої відповіді від неї чекати. І певною мірою боячись цієї відповіді.

– Я не знаю… Справді. Осіана шкода, хоч Адлар і обіцяв, що не завдасть братові шкоди. Крім того, що відбере в нього трон. Аделхею не завадить тверда рука одного з братів Рагрів. А батька... я не можу його шкодувати. Не після всього того, що він накоїв, – подруга жалібно схлипує. − Знаєш, я ніколи тобі цього не говорила, але я дещо чула перед смертю мами. Батько розмовляв із якимось похмурим незнайомцем про те, коли треба випускати чудовиськ… Тоді я не зрозуміла нічого. А зараз майже впевнена, що та мантикора у лісі з'явилася невипадково. Це він винний у смерті мами. Це він її вбив. І твою маму теж.

– Навіщо? – видихаю приголомшено. У грудях починає нестерпно пекти. Як же так? За що?

Торі, ніби не помічає мого страху. Судомно зітхає.

– Причин могло бути багато. Мама мала чимало впливу у королівстві. Ти ж пам'ятаєш це. І далеко не завжди вона була згодна з чоловіком. Її сім'я батькові багато чого диктувала, ставила умови. А він страшенно сердився. Я не раз чула їхні сварки з цього приводу. А ще… батько хотів тебе. Ти не помічала. А він так часто дивився на тебе...

О боги. Зажмурившись, я опускаю голову, не знаючи навіть, що сказати. Не знаючи, як дивитися їй у вічі.

− Ти звинувачуєш мене в цьому? − наважуюся поставити таке лячне для мене питання.

− Коли зрозуміла, склала все це в голові... так, звинувачувала, − зізнається Торі, змушуючи моє серце судомно стиснутися. Так боляче. Але подруга продовжує: − Ти тоді вже стала його дружиною. І раптом перестала зі мною розмовляти, почала мене уникати. Замкнулась. Мені було нестерпно гірко і боляче. Я зненавиділа його. І так злилася на тебе. На весь світ. Усі кинули мене. Навіть ти.

Горло здавлює гіркотою, а на очі навертаються сльози. Вона ніколи мені цього не говорила, не зізнавалася. А я навіть не уявляла. Я просто хотіла її вберегти.

– Я не кидала. Просто не хотіла, щоб той кошмар, на який перетворилося моє життя, якось тебе торкнувся, – пересідаю до Торі, обіймаючи її міцно-міцно. − Ти ж мені, як сестра, завжди була. А він твій батько. Я не могла тобі розповісти.

Вона застигає на кілька секунд. А потім обіймає мене у відповідь.

− Але це мене торкнулося. Пам'ятаєш, як я тебе вперше знайшла, коли ти ридала в підземеллі біля священного дерева? Ти тоді ще намагалася приховати від мене, наскільки тобі боляче і погано, – шепоче хрипко.

− Звісно пам'ятаю. Це тоді я змусила тебе пообіцяти, що ти не заступатимешся за мене перед батьком.

– Я спустилася тоді до підземного храму, бо ввечері перед цим випадково побачила, як він ударив тебе і за волосся відволік у ваші покої. Пів ночі не знаходила собі місця. Все думала. Переживала за тебе. А потім не витримала і пішла до нашого таємного місця і побачила, як ти плачеш там. Така нещасна та самотня. Вбита горем. І тоді я зрозуміла, якою егоїстичною дурепою була, звинувачуючи тебе. Зрозуміла, що ти від його рук постраждала найбільше, і поки я плекала свої образи, над тобою знущався мій рідний батько. І я такою винуватою себе відчула. Ти вперше розповіла мені правду. Про те, що він змусив тебе. Що прив'язав до себе кровним обрядом. І я заприсяглася собі, що знайду спосіб врятувати тебе. Звільнити від нього. Тільки тому й погодилася грати ту роль, яку ти просила.

− Ох, Торі, − шморгнувши носом, стискаю її у своїх обіймах ще сильніше. − Я б не вижила без тебе. Ти ж знаєш, яка я вдячна тобі за все.

− Ми вас одних всього на хвилину залишили, а ви тут вже плачете, − раптом лунає поруч голос Адлара, змусивши нас з Торі різко стрепенутися, обертаючись на звук. − А ну зізнавайтеся, що трапилося?

Його високість, підпираючи плечем вхідну арку, допитливо розглядає нас обох. А я краєм ока помічаю, що по доріжці до альтанки наближається й Аєдан.

– Все добре, Аде, – усміхається заплакана Торі. – Ми просто згадали дещо з минулого. Сумно стало.

– Що згадали? – з'являється поряд із братом мій демон. Звужує суворо очі, побачивши наші обличчя.

− Не має значення, правда. Це все вже в минулому, – усміхаюся я у відповідь на його уважний погляд.

– А ви чому тут? Ми думали, у вас справи, − витончено промокнувши очі хустинкою, кокетливо кліпає мокрими віями моя подруга.

− Та ось вирішили з братом звільнити день і провести його зі своїми обраними, звозити вас на прогулянку, показати місцеві краєвиди, − посміхається Адлар.

– Після сніданку, звісно, ​​– уточнює Аєдан. – Я вже розпорядився, щоб нам накрили на чотирьох.

– Ах, це чудова ідея. Правда, Міно? − з посмішкою обертається до мене Торі.

− Правда, − киваю я під проникливим поглядом Аєдана. − Мені б дуже хотілося подивитись околиці.

− Отже, вирішено, − вдоволено підсумовує Адлар. Простягає Торі руку. − Лисичко, йди до мене. Я скучив.