Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

– А чого ти хотіла, пташко? Доброчинності? – поцікавився він жорстко. Тоді підняв руку та впер її у стіну прямо біля моєї голови, опиняючись ближче. Надто близько. – Невже тебе зовсім не здивувало, що я вирішив дати тобі купу грошей, заледве побачивши твої цукерки?

Він вигнув брови у навмисному здивуванні, а в мене збився подих. Він стояв так близько, що я відчувала його запах: сигар, криги і чогось ще, чого раніше я не могла зрозуміти. Тепер ж нарешті збагнула – Лор’єн пахнув свіжою кров’ю. 

– Звісно, вони були непогані… – вів він далі. – Та точно не настільки неймовірні, аби кинути решту справ та шукати з якоюсь зайдою будинок. Не настільки чарівні, аби я кликав якусь замурзу-кухарку на перший бал сезону. Правда ж? 

Від кожного його слова моє серце, що й так тріпотіло не на місці, а десь в животі, провалювалося все глибше. То ось так він думав? Протягом всього того часу, поки лестив мені, справді думками був тільки біля своєї ідеї нашкодити Арденові?.. 

Стало огидно – огидно настільки, що я відчула кожен дотик Лор’єна за останні тижні на своєму тілі, і всі вони горіли, пекли, відчувалися, як брудні плями, які може побачити кожен. 

– Ти помилився, – вичавила я. – Нічого в тебе не вийде. 

Брова Лор’єна піднялася тільки вище. 

– Справді? Ох, ну гаразд. Тоді не буду й намагатися. 

Він сміявся з мене – відкрито і тепер без тієї доброї нотки у голосі, що робила його сарказм стерпним. І тепер я розуміла, що все те добро, що я чула раніше, було надуманим і штучним. 

– Ти хотіла знати, чому я ненавиджу Елмора? – запитав він розважливо. Простягнув до мене другу руку і підчепив пальцем пасмо волосся, що вибилося з-під хустинки. Покрутив його на пальці, зовсім не переймаючись моїм грозовим поглядом. Та руки мої наче налилися свинцем – і я не змогла б їх підняти, навіть якби дуже хотіла. 

А що гірше, раптом збагнула я, – мені нікуди тікати. Хіба що вгору сходами, до покоїв Зеленої леді. А туди я не подалася б зараз навіть за дуже великої небезпеки. 

– Що ж, можливо, я й розповім тобі, – протягнув багатій ліниво. – Можливо, ти навіть зрозумієш. Ти ж так розуміла мене раніше, правильно? 

Моя голова схилилася у кивку – і тільки коли він закінчився, я зрозуміла, що не хотіла погоджуватися. Моє тіло діяло саме, зачароване якимись непідвладними мені чарами. Скинути їх було важче, ніж підняти гору, і вони були настільки сильними, що я навіть не стала намагатися. 

– Ти ж вже знаєш, що Стефані – це ваш місцевий привид, Зелена леді?

Я знову заціпеніло кивнула, та цього разу з власної волі. Лор’єн схилився до мене ще ближче, вдихаючи повітря біля моєї шиї, пробігаючись по ній довгими пальцями. 

– Це була моя кохана. Незадовго до того, як Елмор одружився з нею, я зробив Стефані пропозицію. 

– І вона її прийняла? – запитала я тихо. 

Лор’єн відвернув голову та стиснув кулак на моєму волоссі – наче я роз’ятрила стару рану. 

– Ні, – виплюнув зрештою він. – Не прийняла, бо не могла піти проти родини. Бо знала, що її вже пообіцяли Елморові. А в мене тоді ще не було достатньо грошей, аби запропонувати щось краще. 

Від злості я наче пробудилася – спали окови свинцевої тяжкості та дивна сонливість. 

– І через це ти досі шкодиш Арденові? Через те, що Стефані вийшла не за тебе? – навіть якби я могла приховати гидливість у своєму голосі, я не стала б це робити. 

Лор’єновий гострий ніс вже зіштовхувався з моїм. 

– О, ні. Я ненавиджу його не через це, – він змовк на кілька митей. – Після заручин я викликав його на дуель честі. Якби я переміг, Стефані була б моєю. 

– А Арден? 

– А йому було б вже однаково. Він був би мертвий. Та він не прийшов. А потім не прийшов знову, коли я викликав його через сім років. І скажи мені, пташко…

Голос Лор’єна стишився до зловісного шепоту. 

– Що змушує тебе думати, що з тобою щось у ньому зміниться? Думаєш, за тебе він буде битися? 

Я відкрила рота, а тоді закрила його. Не знаю, чи Арден би справді бився за мене. 

– А йому це й не потрібно, – тоді тихо сказала я, не відриваючи погляду від очей біловолосого чоловіка. – Бо я прийду до нього сама. Оберу його сама. 

Лор’єн повільно, дуже повільно розтягнув губи у посмішці. 

– Ох, і саме тому так приємно тебе ламати, пташко.

А тоді його лице стало ближче, ще ближче до мого, і він притиснувся губами до нього, затягуючи мене у холодний поцілунок. 

Він відчувався, як холодна риба, як несвіжі тельбухи на тарілці – і все ніяк і ніяк не закінчувався. Я не відповідала Лор’єнові, а йому це й не було потрібно. Він не цілувався зі мною – він цілував мене, аби знову нашкодити Арденові. 

Руки знову були важчими за камені, та я все ж знайшла у собі сили трохи підняти їх і відштовхнути чоловіка – чи принаймні спробувати це зробити. Але сил моїх точно було недостатньо: Лор’єн притиснув мене до холодної стіни. Він впився пальцями мені у волосся. Він стиснув іншою рукою моє підборіддя. Він вкусив мене за губу.