Читати книгу - "Королівський убивця"

— Ходи, — тихо сказав я Баррічу. — Твій король віддав тобі наказ.

Здавалося, що він сильніше налягав на мене, коли виходили з королівської спальні.

— Йому начебто й байдуже, — неголосно сказав він мені, як ми тяжко тяглися коридором.

— Ні. Повір мені. Глибоко небайдуже.

Ми дісталися сходів. Я завагався. Сходовий марш униз, через залу, кухню, через двір і до стайні. Тоді вгору стрімкими сходами на Баррічеве горище. Або ж два сходові марші вгору і трохи коридором до моєї кімнати.

— Я забираю тебе до своєї кімнати, — сказав я йому.

— Ні. Я хочу до себе.

Його голос був роздратованим, як у хворої дитини.

— Потім. Коли ти трохи відпочинеш, — твердо промовив я. Він не протестував, коли я повів його сходами вгору. Думаю, йому бракувало для цього сил. Доки я відчиняв двері, він спирався об стіну. Допоміг йому ввійти. Намагався змусити його лягти в моє ліжко, але він уперся, що сидітиме в кріслі при вогнищі. Опинившись там, відкинув назад голову й заплющив очі. Тепер, коли він розслабився, на його обличчі проявилися всі злигодні тієї страшної подорожі. Кості надто сильно виступали, а колір шкіри був жахливим.

Він звів голову й оглянув кімнату, наче ніколи досі її не бачив.

— Фітце? Маєш тут щось випити?

Я знав, що йдеться не про чай.

— Бренді?

— Той ожиновий квасок, який ти п’єш? Я радше вип’ю кінську мастику.

Я з усміхом відвернувся.

— Можу трохи принести.

Він не відповів. Наче й не чув мене.

Я підклав до вогню. Швидко переглянув той невеликий запас зілля, який тримав у своїй кімнаті. Було того небагато. Більшу частину ліків я віддав блазневі.

— Баррічу, я йду по їжу і ще по дещо. З тобою все гаразд?

Жодного слова. Він уже глибоко спав, сидячи. Я підійшов до нього. Не мусив навіть торкатися обличчя, щоб відчути гарячку. Я міркував, що ж цього разу трапилося з його ногою. Рана по давній рані, а потім ще й подорож. Мені було ясно, що він не так скоро з цього вичуняє. Я вийшов із кімнати.

У кухні я перебив Сарі готування пудингу, розповівши, що в мене в кімнаті поранений і хворий Барріч. Набрехав, що він страх який голодний і просить прислати хлопця з їжею та кілька відер чистої гарячої води. Вона одразу ж приставила когось мішати пудинг, а сама почала грюкати тацями, чайниками і столовим приладдям. Невдовзі я мав стільки їжі, що міг би влаштувати малий бенкет.

Я побіг до стаєнь, аби дати Гендзові знати, що Барріч у мене в кімнаті і пробуде там ще якийсь час. Тоді зіп’явся сходами до кімнати Барріча. Там я сподівався знайти трави й коріння, яких потребував. У кімнаті було холодно. Повіяло вільгістю та затхлістю. Я зазначив собі в пам’яті, щоб хтось сюди прийшов, розпалив вогонь і приніс дров, води та свічок. Барріч розраховував, що пробуде у від’їзді всю зиму. Прибрав свою кімнату, не залишивши нічого зайвого. Я знайшов кілька горщиків трав’яної мазі, але жодних запасів свіжовисушеного зілля. Він або забрав їх із собою, або ж роздав, від’їжджаючи.

Я став посеред кімнати й озирнувся довкола. Минули місяці, відколи востаннє тут був. У моїй пам’яті ожили дитячі спогади. Години, проведені перед каміном, за лагодженням чи змащуванням збруї. Я спав на сіннику біля вогнища. Нюхач, перший собака, з яким я пов’язався. Барріч забрав його, щоб відзвичаїти мене від Віту. Я похитав головою від суперечливих почуттів, які мене залили, і швидко вийшов із кімнати.

Наступні двері, куди я постукав, вели до кімнат Пейшенс. Лейсі відчинила їх і, тільки-но глянувши на моє обличчя, спитала:

— Що трапилося?

— Барріч повернувся. Він у моїй кімнаті. Його серйозно поранено. У мене не надто багато цілющого зілля…

— Ти послав по цілителя?

Я завагався.

— Барріч завжди любив робити все по-своєму.

— Що правда, то правда. — Це Пейшенс увійшла до вітальні. — Що цей безумець заподіяв собі тепер? Чи з принцом Веріті все гаразд?

— На принца і його охорону напали. Принц неушкоджений і продовжив подорож у гори. Відіслав поранених у супроводі двох здорових людей. Барріч єдиний з них уцілів і повернувся додому.

— Невже повернення додому було таким тяжким? — спитала Пейшенс. Лейсі тим часом рухалася кімнатою, збираючи зілля, коріння та матеріал для перев’язки.

— До холоду додалася зрада. Дорогою мало хто приймав їх гостинно. Але люди загинули від нападу лучників уже в межах герцогства Бак. Кінь Барріча кинувся з ним у річку. Їх знесло течією вниз: ймовірно, саме це їх і врятувало.

— Куди він поранений? — Тепер Пейшенс теж поралася. Відкрила маленьку шафку й почала виймати бальзами та настоянки власного приготування.

— Нога. Та ж сама. Я достеменно не знаю, бо ще не бачив. Але вона його не тримає: він не може ходити самостійно. І в нього сильна гарячка.

Пейшенс зняла кошичка і взялася складати туди ліки.

— Ну, чого стоїш? — гарикнула вона, доки я чекав. — Повертайся до своєї кімнати і глянь, що можеш для нього зробити. Ми за хвилину прийдемо з цим усім.

Я сказав відверто:

— Не думаю, що він дозволить вам допомогти йому.

— Побачимо, — спокійно мовила Пейшенс. — А зараз подбай, щоб була гаряча вода.

Відра води, про яку я просив, уже стояли за моїми дверима. Перш ніж вода в моєму казані закипіла, до кімнати почали сходитися люди. Кухарка вислала дві таці з їжею, тепле молоко та гарячий чай. Прибула Пейшенс і почала розкладати свої трави на моїй одежній скрині. Невдовзі послала Лейсі, щоб та принесла їй стіл і ще два крісла. Барріч спав у моєму кріслі. Сон його був глибоким, попри напади тремтіння час від часу.

З фамільярністю, яка мене здивувала, Пейшенс торкнулася його чола, тоді помацала під щелепою, чи не опухли лімфатичні вузли. Вона ледь присіла, щоб глянути в його сонне обличчя.

— Барр? — тихо спитала вона.

Він навіть не здригнувся. Вона дуже ніжно провела рукою йому по обличчі.

— Ти такий худий, такий виснажений, — тихо забідкалася вона. Змочила шматок тканини в теплій воді й обережно протерла йому обличчя