Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Десять. Інколи трохи менше, інколи більше, але в середньому десять, — пояснив Антон.
— І звідки беруться ті люди?
— Не люди, сировина, — виправив Антон. — Я не знаю, звідки, заготівлю сировини веде інший заступник директора. На мені ж — виробничий процес на Фабриці.
— І скільки у вагоні людей?
— Приблизно півсотні. Це якщо переселенці. Коли вивозили підривні елементи з Галичини чи під час Великого відходу, коли евакували населення з Волині, приходили вагони і по сто п’ятдесят, і по двісті туш. Але то рідкість, надзвичайна ситуація. Так, зараз я відчиню ворота до майстерні, нехай ваш водій туди заїде, — сказав Антон і пішов відчиняти ворота. Четвер вийшов з авто.
— Що з вами? — спитав Четвер. — Ви аж побіліли весь.
— Не питай, — попросив я.
Антон відчинив ворота, Четвер загнав авто до сараю, де була купа верстатів та довгі полиці, забиті інструментами.
— Це моя майстерня, — похвалився Антон. — Тепер ходімо за мною.
З сараю сходи вели на другий поверх, де був кабінет Антона і ще одна його майстерня. Антон увімкнув платівку. Якась опера. Махнув рукою, щоб я підійшов. — Зараз ми начебто обговоримо ваші пропозиції. До вечора. Потім винесемо у ящику дівчину, сховаємо під сидінням. Я присплю її, щоб не було несподіванок. Виїздити будемо разом. Якщо охорона щось запідозрить, краще спробувати втекти. Бо нас усе одно вб’ють. У вас є зброя?
— І в мене, і у водія, — кивнув я.
— Добре. Якщо все пройде як слід, ви завезете мене додому, а самі поїдете до готелю. За вами стежитимуть. Вночі ви мусите перенести дівчину в інше авто і вивезти до Бахмача. Там я винайняв для неї пансіонат. Потім повернетеся таємно до Конотопа, наче пан інженер нікуди і не їздив. Далі поїдете з міста. Ви залишите мені вісім сторінок пропозицій із підвищення ефективності виробничого процесу. Насправді це мої пропозиції, але я дарую їх вам. Мушу ж чимось пояснити необхідність вашого залучення до Фабрики. Ми вчиняємо так дуже рідко. Ну що, ваша цікавість задоволена? — спитав Антон і подивився на мене. Я стояв, приголомшений, блимав очима. — Що з тобою?
— А куди дівається ваша продукція? — спитав я, аби хоч щось спитати. — Я не бачив її у продажу.
— Реалізацією продукції займається інший заступник. Наскільки я знаю, наша продукція справді не продається у звичайних крамницях, а постачається до двору та уряду, де купити її можуть лише найкращі люди імперії, для яких вона і призначена, — розповів Антон.
— Як ви потрапили на Фабрику? — спитав я. — Ніколи про неї не чув.
— Я теж не чув, після закінчення університету я працював на одному зі столичних підприємств. Мені запропонували місце у Конотопі. Платня удвічі більша, а ще квартира і екіпаж. Ми жили у Петербурзі не дуже довго, до того ж сподівалися, що життя в провінції з її спокоєм буде тим, що потрібно. Ми хотіли завести дитину. Дітей, кількох. На жаль, не вийшло, але я дуже вдячний долі, що тоді погодився на переїзд. Зараз я заробляю більше, ніж усі мої однокурсники, а ще ж працюю на одному з найсучасніших виробництв Російської імперії. Повірте, дуже приємно знати, що ти робив свою справу найкраще, — усміхнувся Антон.
— А не страшно? Ну, це ж люди... — я скривився і розвів руками.
— Не люди. Сировина. Вважається, що після того, як відповідний державний орган ухвалив рішення про направлення тих чи інших людей до нас на переробку, ці люди вмить утрачають свою людськість і на момент прибуття сюди вже є просто тушами сировини. Ми називаємо їх лю-сировиною. Так само, як лю-продукція, яка складається з лю-крові, лю-шкіри, лю-м’яса, лю-субпродуктїв, лю-кісток, лю-волосся. Ми маємо справу не з людьми, а з лю-сировиною.
— І хто приймає рішення про направлення сюди?
— Це ви можете спитати у заступника з заготівель, я не знаю.
— А буває так, що люди...
— Сировина! — поправив мене Антон.
— Так, сировина, що вона починає бунт?
— Дуже рідко, бо ми ж намагаємося не лякати сировину і підтримувати в ній надію на краще. А надія на краще — це найкращі кайдани. Людина, яка має на що сподіватися, буде покірною. — Антон усміхнувся. — Це була моя ідея. Раніше людей виганяли з вагонів силоміць, били, лякали, потім убивали. Через стрес смакові якості готової продукції значно погіршувалися, до того ж частина туш травмувалася. Ну і на робітників це впливало погано. Хай там як, а вбивство не дуже притаманне людині. Звичайне вбивство, з криком, спротивом, ненавистю, коли тобі протистоїть жива людина. Інша справа — коли безвольна туша. Я все змінив, поставив зустрічати сировину людей із приємними голосами і з обличчями, що викликають довіру. Вони обіцяють їжу і підйомні гроші, кидають сировині кістку надії, і сировина радо хапає її. Людина попри все хоче сподіватися на краще. Така її природа, і ми її використовуємо. Досить успішно. Якісь ексцеси бувають дуже і дуже нечасто. Кілька років тому був випадок, коли привезли досить багато полонених із фронту. Малоросів, які воювали за австрійського цісаря. Вони були трохи налякані, очікували чогось поганого. З ними треба було поговорити, заспокоїти, а потім уже пускати на виробничу лінію. Але цього зроблено не було. Потім іще один з робітників виявив нехлюйство, коли не перевірив, чи нікого не залишилося в роздягальні. Там
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик та падіння імперії», після закриття браузера.