Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

хоч як убити Піменова, а потім уже застрелитися самим. Це не було схоже на порожні балачки. Вони випили чаю, їсти з них ніхто не схотів, пішли по віз. Я ж повернувся до шпиталю і став чекати. Вони прийшли увечері, один грав фельдшера, двоє несли ноші з уявним пораненим. Ткнулися до будинку, де був Піменов. Матроси сказали, що сюди не можна. Вони позіхали, їхні гвинтівки стояли поруч, небезпеки не чекали. Тому коли їм приставили нагани до голови, пручатися не стали, підняли руки. Їх завели всередину. Двоє залишилося в’язати солдатів, а двоє, в халатах санітарів, підійшли до охоронців. Ті теж не чекали небезпеки, різалися собі у карти. Револьвери до голови, підняті руки. Вмирати охоронці не поспішали. Поки ці двоє зв’язали охоронців, я зв’язав двох нападників, які займалися матросами. Потім зв’язав і інших двох. Затяг усю четвірку в свою кімнату, двері до будинку зачинив. Поплескав по щоках, почекав, поки опритомніють. Вони побачили мене і дуже здивувалися.

— Хто ви такий? — спитав один з них.

— А хто ви такі?

— Де Чорний?

— Він міцно спить після подвійної дози снодійного. Я знову запитую, хто ви такі?

— Ви його охоронець?

— Мені повторити своє запитання втретє?

Вони перезирнулися.

— Ви не викликаєте поліцію... — сказав один, той, що був без пальців на руці.

— Поки що ні, але змушений буду це зробити, бо ви ж таки неввічливі. Востаннє запитую: хто ви?

— Ми — офіцери першого фінляндського стрілецького полку.

— І що ви тут робите?

— Ми прибули на Севастополь для лікування.

— Я не про Севастополь, я про цей чудовий будинок.

Вони дивилися на мене.

— Хлопці, якщо не хочете говорити, не треба. Я викличу поліцію, і нехай вона з вами розмовляє.

— Ви працюєте на Чорного?

— Я працюю сам на себе.

— Тоді відпустіть нас, — сказав один.

— І дайте нам його вбити, — сказав другий.

— Вбити? За що? — спитав я.

— За те, що він зробив.

— І що він зробив?

— Він убив наших бойових товаришів.

— Він? Убив? Наскільки я знаю, він займається торгівлею, — посміхнувся я і почухав приклеєну бороду.

— Він один з найбільших постачальників армії! І він був винний у тому, що наш полк втратив дві третини особового складу!

— Як він міг бути винним?

— У чобіт, які він постачав, виявилися картонні підошви, його шинелі були з гнилого сукна, його валянки розлізлися майже одразу. Наші позиції були у Карпатах, серед лісів та гір, вдарили морози, а ми були голі та босі. Від куль та снарядів ворога загинуло сто дванадцять наших однополчан, а замерзло і вибуло через обмороження — сімсот двадцять офіцерів та солдатів! Він знищив нас у шість разів більше, аніж ворог!

— Чому ви думаєте, що винен саме він? — спитав я.

— Бо він був монополістом у постачанні на всю армію. Він отримував гроші і постачав непотріб, заробляючи на наших стражданнях, смерті і каліцтвах величезні статки. Ми сповіщали командування, але нас не чули. Ми писали скарги до Ставки, але їх не розглядали! Ми послали трьох наших офіцерів до Петербурга, але їх убили!

— Вбили? — скривився я.

— Дорогою. Начебто якісь грабіжники, які навіть не спробували забрати гаманці чи годинники. І тоді ті, хто ще залишався у полісу, поклялися вбити Чорного, цю наволоч, яка купила за нашу кров право безкарно вбивати нас. Він дізнався про це, бо в наших рядах був зрадник. Чорний завів собі охорону. Коли наші товариші спробували вбити його, то гинули самі. Так було у Ярославлі, Києві і Туапсе. Тоді ми вирішили, що треба об’єднатися і діяти разом. Ми дізналися, що він був поранений і його перевезли до Севастополя. Ми приїхали сюди, розробили план, щоб викрасти його, судити і розстріляти. Ми б зробили це, але ви... Хто ви?

— Байдуже, — покрутив головою я.

— Ви викличете поліцію, нас судитимуть, але за нами прийдуть інші. Чорний все одно не житиме! Дайте нам це зробити! Він не заслуговує на те, щоб жити! Ми мусимо помститися за наших товаришів!

Вони дивляться на мене. Без особливої надії. Дарма.

— Зробімо так. — Я підійшов до одного з них і розв’язав. Потім наступних. Вони ошелешено дивилися на мене, потирали руки. — Ви підете зараз до сусідньої кімнати і візьмете там його. Вийдете, повантажите на візок і вивезете. Зробите те, що збиралися. Я порадив би вам не дуже дотримуватися процедури з судом. Повірте, його є за що вбивати. Потім ви зникнете. І забудете, що бачили мене, що я взагалі був. Зрозуміло?

Вони мовчки кивали.

— Добре. Ось ваші револьвери. А ось ножі. Але перш ніж ви підете, вам треба буде зв’язати і мене.

— Що? — здивувалися вони.

— Щоб мене не підозрювали. Зв’яжете і розіб’єте мені голову. Тільки делікатно, щоб крові багато, а череп цілий. Хтось може правильно вдарити?

— Я, — сказав чоловік із обмороженими вухами. — Я ходив у розвідку і знаю як.

— Ну і мені буде потрібна від вас одна послуга, — сказав я.

— Яка?

— Щоб ви відвідали декого у Москві і переказали вітання. Ось тут усі подробиці. Зробите? — Я подав їм аркуш паперу.

Вони прочитали, потім здивовано подивилися на мене.

— Послуга за послугу, хіба це не справедливо? — спитав я.

— Цей чоловік на таке заслуговує?

— Так само, як і людина в сусідній кімнаті, — запевнив я.

— Ми зробимо це.

— Добре. І ще одне, цього разу вже останнє прохання.

— Яке?

— Ви збиралися його розстріляти?

— Так, за вироком нашого суду.

— А чи не здається вам, що це занадто легка кара для цього покидька? До того ж постріл можуть почути.

— А що ви пропонуєте? — спитали мене.

Я озвучив — вони перелякано подивилися на мене.

— Я можу запевнити вас, що навіть ця кара залегка для нього. Бо цей чоловік винен не тільки в смерті ваших товаришів, а і в загибелі інших безневинних людей. Страшній загибелі. За яку мусить хоч якось відповісти.

Вони замислилися.

— Добре, ми зробимо, як ви кажете.

— Тоді вперед. У нас небагато часу.

Вони зв’язали мене у моїй кімнаті, вдарили. Таки трохи занадто, бо я знепритомнів. Коли отямився,