Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

— Quel soleil, hein, Monsieur Kiril? (так звали П’єра всі французи). On dirait le printemps[388]. — І капрал сперся плечем на двері і запропонував П’єру люльку, незважаючи на те, що завжди він її пропонував і завжди П’єр відмовлявся.

— Si l’on marchait par un temps commc celui-là[389]... — почав він.

П’єр розпитав його, що чутно про виступ, і капрал розповів, що майже всі війська виступають і що сьогодні має бути наказ і про полонених. У бараку, в якому був П’єр, один з солдатів, Соколов, був хворий при смерті, і П’єр сказав капралові, що треба розпорядитися цим солдатом. Капрал сказав, що П’єр може бути спокійний, що на це є рухомий і постійний госпіталь, і що про хворих буде розпорядження, і що загалом усе, що тільки може трапитись, усе передбачило начальство.

— Et puis, M-r Kiril, vous n’avez qu’à dire un mot au capitaine vous savez. Oh, c’est un... qui n’oublie jamais rien. Diteś au capitaine quand il fera sa tournee, il fera tout pour vous...[390]

Капітан, про якого говорив капрал, часто й подовгу розмовляв з П’єром і робив йому всякі полегкості.

— Vois-tu, St. Thomas, qu’il me disait l’autre jour: Kiril c’est-un homme qui a de l’instruction, pui parle français; c’est un seigneur russe, qui a eu des malheurs, mais c’est un homme. Et il s’y entend le... S’il demande quelque chose, qu’il me dise, il n’y a pas de refus. Quand on a fait ses etudes, voyez vous, on aime l’instruction et les gens comme il faut. C’est pour vous, que je dis celà. M. Kiril. Dans l’affaire de l’autre jour si ce n’était grâce a vous, ça aurait fini mal[391].

І, побалакавши ще якийсь час, капрал пішов. (Справа, що сталася недавно, про яку згадував капрал, була бійка між полоненими і французами, в якій П’єру вдалося втихомирити своїх товаришів.) Кілька чоловік полонених слухали розмову П’єра з капралом і зараз же почали питати, що він сказав. У той час, як П’єр розповідав своїм товаришам те, що капрал сказав про виступ, до дверей барака підійшов худорлявий, жовтий і обшарпаний французький солдат. Швидким і боязким рухом піднявши пальці до лоба на знак привітання, він звернувся до П’єра і спитав його, чи в цьому бараку солдат Platoche[392], якому він дав шити сорочку.

Тиждень тому французи одержали ремінь та полотно і роздали полоненим солдатам шити чоботи й сорочки.

— Готова, готова, соколику! — сказав Каратаєв, виходячи з ретельно складеною сорочкою.

Каратаєв з нагоди тепла і для зручності в роботі був лише в штанах і в чорній, як земля, продраній сорочці. Волосся його, як це роблять майстрові, було обв’язане личком, і кругле обличчя його здавалося ще круглішим і миловидішим.

— Добре слово краще за завдаток. Як сказав на п’ятницю, так і зробив, — промовив Платон, усміхаючись і розгортаючи сорочку, яку він пошив.

Француз стурбовано озирнувся і, наче переборовши вагання, швидко скинув мундир і одягнув сорочку. Під мундиром на французові не було сорочки, а на голе, жовте, худе тіло був надітий довгий заяложений, шовковий у квіточки, жилет. Француз, видно, боявся, щоб полонені, дивлячись на нього, не засміялись, і поспішно ткнув голову в сорочку. Ніхто з полонених не сказав ні слова.

— Ач, якраз, — примовляв Платон, обсмикуючи сорочку. Француз, просунувши голову й руки, не зводячи очей, оглядав на собі сорочку і придивлявся до шва.

— Що ж, соколику, це ж не швальня, і струменту справжнього нема; а сказано: без снасті і воші не вб’єш, — говорив Платон, кругло усміхаючись і, видно, сам радіючи зі своєї роботи.

— C’est bien, c’est bien, merci, mais vous devez avoir de la foile de reste?[393] — сказав француз.

— Вона ще краща буде, як ти на тіло он надінеш, — казав Каратаєв, все радіючи зі свого витвору. — От і гарно і приємно буде...

— Merci, merci, mon vieux, le reste?.. — повторив француз, усміхаючись і, вийнявши асигнацію, дав Каратаєву, — mais Іе reste...[394]

П’єр бачив, що Платон не хотів розуміти того, що казав француз, і, не втручаючись, дивився на них. Каратаєв подякував за гроші і все любувався своєю роботою. Француз наполягав на залишках і попросив П’єра перекласти те, що він каже.

— Нащо ж йому залишки ці? — сказав Каратаєв. — Нам би онучі гарні вийшли. Ну, та бог з ним. — І Каратаєв з раптом посмутнілим обличчям витяг з-за пазухи згорточок обрізків і, не дивлячись на нього, дав французові. — Е-ет! — промовив Каратаєв і пішов назад. Француз подивився на полотно, задумався, глянув запитливо на П’єра, і наче П’єрів погляд щось сказав йому.

— Platoche, dites done, Platoche, — раптом почервонівши, крикнув француз пискливим голосом. — Gardez pour vous[395], — сказав він, подаючи обрізки, повернувся і пішов.

— От бачиш, — сказав Каратаєв, похитуючи головою. — Кажуть, нехристи, а теж душа є. То ж то недарма старі люди мовляли: пітна рука щедра, суха неподатлива. Сам голий, а от віддав же. — Каратаєв, замислено усміхаючись і дивлячись на обрізки, помовчав якийсь час. — А онучечки, друже, добрячі вийдуть, — сказав він і повернувся до барака.

XII

Минуло чотири тижні відтоді, як П’єр був у полоні. Незважаючи на те, що французи пропонували перевести його з солдатського барака до офіцерського, він залишився в тому бараку, в якому був з першого дня.

В розореній і спаленій Москві П’єр зазнав майже найтяжчих злигоднів, які може переносити людина; але завдяки своїй міцній будові і здоров’ю, якого він не усвідомлював досі, і особливо завдяки тому, що ці злигодні підходили так непомітно, що не можна було сказати, коли вони почались, він переносив не тільки легко, але й радісно своє становище. І саме в цей ось час він відчув той спокій і задоволення з себе, яких він марно прагнув раніш. Він довго в своєму житті шукав з різних боків цього заспокоєння, згоди з самим собою, того, що так вразило його в солдатах у Бородінському бою, — він шукав цього у філантропії, в масонстві, в розвіяності світського життя, у вині, в геройському подвигу самопожертви, у романтичній