Читати книгу - "Твори. Том 1"

Надходили і ще цікаві — сусіди по столу: мати й дочка Пай, обидві вдови, батько й дочка Моиекю і маленький товстун, що пихтів, як тріснутий паровий казан — Обрі-Пастер, колишній гірничий інженер, що розбагатів у Росії.

Маркіз приятелював з інженером. Обрі-Пастер ледве сів, обережно й повільно, дуже потішивши своїми рухами Христіану. Гонтран відійшов, — хотів подивитись на інших цікавих, що прийшли, як і він, на пагорок.

Поль Бретіньї показував Христіані Андермат міста й села, що видніли вдалині. То був насамперед Ріом, що вирізнявся на рівнині червоною плямою черепичних дахів; потім Еннеза, Маренг, Лезу та численні села, ледве помітні, неначе маленькі темні цятки на суцільній зеленій скатерті; а де/:ь там далеко, внизу, біля підніжжя Форезьких гір, був Тьер, і Бретіньї старався, щоб Христіана побачила його.

Він з запалом говорив:

— Он дивіться, дивіться прямо туди, куди я показую рукою, прямісінько. Я бачу, я дуже добре бачу.

Вона нічого не бачила, але не дивувалася, що він бачить, його круглі і пильні очі, схожі на очі хижого птаха, здавалося, розрізняли все так, наче він дивився в морський бінокль.

— А перед нами, — вів далі Бретіньї,— посеред рівнини, тече річка Альє, тільки її не побачиш — надто далеко, кілометрів тридцять звідси.

Христіана й не намагалася побачити те, що він показував, бо її увагу й думки приковувала скеля. Ось зараз цей величезний камінь щезне, розлетиться на порох; Христіана відчувала, що її охоплює невиразний жаль, їй було жаль цього каменя, як маленькій дівчинці зламаної іграшки. Він так довго стояв тут, цей камінь, був такий гарний, так добре пасував до краєвиду. В цю мить два чоловіки підвелися і почали лопатами нагортати купу каміння до підніжжя скелі швидкими звичними рухами селян.

Юрба на дорозі все розросталась і присунула вже ближче, щоб краще було видно. Дітлахи обліпили обох Оріолів, бігали й скакали круг них, наче грайливі молоді звірята. З вершини пагорба, де сиділа Христіана, всі ці люди видавалися зовсім маленькими, якимись комахами, розворушеним мурашником. Віддалений гомін долинав сюди, то слабкий, ледь чутний, то гучніший, весь той невиразний гамір — голоси, вигуки, шарудіння натовпу розпорошувався в повітрі, танув, розпливався, мов курява звуків. З села весь час підходили люди і юрба на пагорку теж зростала, вкриваючи схил, навпроти приреченої скелі.

Люди перегукувалися, збирались групками: окремо — сусіди по готелю, окремо — різні прошарки, касти. Найга-мірнішою була група акторів і музикантів, на чолі з директором, Петрюсом Мартелем, який задля такої нагоди одірвався від азартної гри в більярд.

Вусатий актор, насунувши на лоб панаму і накинувши на плечі чорний альпаговий піджак, з-під якого випинало здоровенне черево, обтягнуте білою сорочкою — носити жилет у селі він не вважав за потрібне, — важно пояснював і коментував кожен рух обох Оріолів. Навколо стояли і слухали його підлеглі: комік Лапальм, перший коханець Птінівель та музиканти — маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, величезний флейтист Нуаро, контрабасист Нікор-ді. А попереду сиділи три жінки, прикрившись трьома — білого, червоного та синього кольору, — парасольками, що яскріли під палючим сонцем, мов чудернацький французький прапор. Той гурток складали молода актриса, панна Одлен, її мати — мати напрокат, як казав Гонтран, — та касирка кафе, яка завжди супроводила їх обох. Добрати парасольки за кольорами національного прапора додумався Петрюс Мартель: побачивши на початку сезону у матері та дочки Одлен синю й білу парасольки, він подарував своїй касирці червону.

Ще одна група поблизу них привертала загальну увагу — восьмеро кухарів та кухарчуків із готелів; господарі ресторанів, змагаючись між собою, старалися справити якнайбільше враження на відвідувачів і вбрали всіх їх — аж до посудників — у білий полотняний одяг. Вони стояли в плоских ковпаках, схожі під промінням сонця на якийсь дивовижний штаб білих уланів і водночас — на кухарську делегацію.

Маркіз запитав у доктора Онора:

— Звідки це стільки народу? Ніколи не подумав би, що в Анвалі так багато люду!

— О, сюди зійшлися звідусіль: з Шатель-Гійона, Тур-ноеля, Рош-Прадьєра, Сент-Іполіта. Адже про цю подію вже давно говорили, та й дядечко Оріоль — місцева знаменитість, людина впливова, багатій і до того ж справжній овернець; він так і лишився селянином, і сам працює в полі, ощадливий, складає гріш до гроша, розумний, думає про своїх дітей, про їхнє майбутнє.

Підійшов Гонтран, збуджений, очі його блищали. Мовив стиха:

— Поль, Поль, ходи сюди, я покажу тобі двох гарненьких дівчаток. Просто чудові, ти побачиш!

Брсгіньї підвів голову й відповів:

— Мені, голубе, й тут дуже добре, так що я — ні з місця.

— Дарма. Вони справді чарівні.

Потім додав голосніше:

— Ось доктор мені скаже, хто вони такі. Дві дівчини років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, наче місцеві, кумедно одягнуті — в чорних шовкових сукнях з вузенькими рукавами, як у черниць, обидві чорняві…

Онора спинив його:

— Ясно. Це дочки дядька Оріоля, справді славні дівчатка; виховувались у клермонських черниць… Прекрасні будуть відданиці. Вони типові, дуже типові для нашої доброї овернської породи; я ж теж овернець, пане маркіз, і я покажу вам цих двох дівчаток.

Гонтран лукаво кинув йому:

— Ви домашній лікар Оріолів, докторе?

Той зрозумів лукавий натяк і відповів просто й весело:

— А то як же, хай йому чорт!

Молодик вів далі:

— Як же вам пощастило здобути довіру цього багатого пацієнта?

— Я приписав йому пити побільше доброго вина.

І лікар розповів деякі подробиці життя Оріолів. Він був їхнім далеким родичем і знає їх давно. Старий, батько, великий дивак, дуже пишався своїм вином; у нього є один виноградник, вино з якого призначається для сім’ї — тільки для сім’ї та гостей. Часом вони доволі легко спорожняють бочки вина з цього заповітного виноградника, а бувають роки, коли для того доводиться докласти великих зусиль.

Тоді десь у травні або червні, побачивши, що випити все вино їм буде трудно, батько починає підохочувати свого здорованя сина Колоса: «Ану ж бо, синку, треба кінчати». І вони з ранку до вечора поглинають літрами червоне вино. Сидячи за столом, старий разів двадцять підливає синові в склянку і поважно промовляє: «Треба ж кінчати». Вино розпалює йому кров і не дає спати. Тож він встає уночі, надіває штани, світить ліхтаря, будить «Колоша», і вони йдуть у погріб, захопивши з буфета окраєць хліба; там прямо з бочки раз у раз наповнюють свої склянки, п’ють і заїдають хлібом, умочивши його в вино. А коли нап’ються так, що вино вже хлюпоче в їхніх животах, батько стукає по гучному