Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Піти й не повернутися 📚 - Українською

Читати книгу - "Піти й не повернутися"

247
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Піти й не повернутися" автора Василь Биков. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 156 157 158 ... 195
Перейти на сторінку:
і помалу вивільнив руки. — Коли б головний іспит не був попереду.

— Все може бути, — охоче погодилася Зоська. — Так важко добратися до цього Скіделя, а що буде там — одному богу відомо.

— Саме так, — підтвердив він і похопився, відчувши, що кожен із них має на увазі своє. — Тому слухай. Давай, поки є час, обміркуємо все. Щоб не пошитися в дурні.

— Давай, — сказала вона. — Тільки… Ти побудь, я на хвилинку…

Пустотливо усміхнувшись Антонові, вона вискочила з комірки, щільно причинивши за собою двері. Він стояв і задумливо дивився на поріг. Думки його тепер крутилися довкола Зоськи, від розумної поведінки якої багато в чому залежало здійснення його намірів. Звісно, він розумів, що схематизму партизанського мислення в ній буде досить, мабуть, не так просто переконати її в єдино правильному виході й підвести до неминучого. Головне, щоб вона зрозуміла всю безнадійність їх партизанських страждань, мізерність їх партизанських сил перед силою фашистського гіганта, якого не може подолати вся Червона Армія. До того ж Зоська не має права забувати, що в Скіделі її мати, і мусить розуміти, яка небезпека загрожує їй через неї, партизанку. Якщо досі все якось обходилося, так це не означає, що німцям або поліцаям зрештою не стане відомо, де перебуває дочка однієї жінки зі Скіделя. Антон відчував, що в тому був його головний козир, і він виставить його під кінець, коли, можливо, не подіють усі інші козирі. Щоправда, в його непоганому задумі було одне слабке місце, те, що стосувалося друга Копицького. Як той поставиться до Голубіна і його подруги, коли вони з'являться на проживання в Скідель, лишалося невідомим. І навіть коли сам Копицький поведеться з ними доброзичливо, то як до цього поставляться його начальники — німці Антон задумливо топтався на злежаній соломі. В очі йому впав давній розтоптаний недокурок, він нахилився, підібрав його і понюхав. Це був недокурок німецької сигарети — тонкий, в жовтуватому папері, хоча, зрозуміло, палити її міг тут хто завгодно — від німців до партизанів, мабуть, людей тут перебуло немало, і всі полишили сліди. Побіжно Антон окинув поглядом гранітні боки каміння в стіні і в кутку під віконцем побачив брудний шмат бинта. Смикнув його — з-під соломи витяг цілий жмуток давніх, брудних, закривавлених бинтів, які гидливо відкинув геть і носком чобота зарив їх глибше в солому. Тільки він зробив це, як-у комірку вскочила надзвичайно бліда Зоська, й Антон, відчувши щось недобре, запитально втупився в неї.

— Антон, там…

— Що таке?

— Там убиті!

Убиті — не живі, убитих можна не боятися, подумав Антон, забираючи руку з кишені, від нагана. Зоська вискочила з комірки, і він, не поспішаючи, пішов за нею через язики наметеного з воріт снігу в дальній, з обрушеним дахом, кінець хліва.

— Ось поглянь! Я підходжу, думала, каміння, а це вбиті. Поглянь — боже. Та це ж наш Суровець! — тремтячим голосом загомоніла Зоська.

Антон підійшов до стіни, де в сутінках напівобваленого підстінка за купою каміння лежали вбиті.

Справді, один із них був Суровець. Антон одразу впізнав його, по угорському, пісочного кольору, кітелі з численними гудзиками на грудях — такого шикарного кітеля не було ні в кого у загоні. Інших прикмет завзятого підривника лишилося небагато, хіба що його неслухняне, завжди розсипане на боки волосся, що тепер змерзлося від крові й снігу. Суровець лежав на спині, розкинувши босі, у брудних синяках ноги, чобіт на ньому не було, а з правого боку чорніла рвана дірка в кітелі. Мабуть, ще в живого, з неї натекло багато крові, яка, утворивши калюжу, змерзлася на брудній, у гної, земляній долівці. Поруч, приткнувшись плечем до стіни, зігнувшись і низько звісивши біляву голову, сидів молодий хлопець у заношеній блакитній майці. Весь одяг верхній — знятий, а в майці на спині чорніли три криваві дірки від куль, що вийшли десь спереду, — все у нього там, на грудях, животі й колінах, було залито кров'ю, що засохла чи замерзла. Цього другого Антон знав мало, навіть не пам'ятав прізвища, бо він з'явився у загоні недавно, казали — якийсь комсомолець із тутешніх.

— Ось бачиш? Антоне! — Вхопила його за руку Зоська. — Це ж їх тут убили?

— Ну, зрозуміло, вбили. Не самі ж вони, — сказав Антон і торкнув убитого за плече. Труп м'яко повалився набік — притиснуті до живота руки і скорчені ноги так і лишилися зігнутими.

— У спину. Бачиш, з автомата ззаду. Робота поліцаїв, одразу видно, — сказав Антон і подивився на Зоську, що вся змінилася на обличчі, прямо не впізнати дівчину, так вона переживала за вбитих. Антон переживав теж, але не дуже. Він уже відвик дуже переживати за інших, прийшов час потурбуватися про себе. Щоб так само не довелося переживати комусь за нього самого.

— Антошо, як же це? Вони ж ішли в Діду, як же вони тут опинилися? І де решта? Адже ніхто із шістьох не повернувся.

— Піти й не повернутися — діло нехитре, як двічі два, — сказав Антон. — Тепер тут усе — темний ліс.

— Слухай, а чому поліцаї їх не забрали? Чому тут покинули? — не стихала Зоська, здається, ладна ось-ось заплакати. Обома руками вона злякано трималася за Антонів кожушок.

— А я звідки знаю? Може, для приманки. От ми прийшли, а вони можуть наскочити. Хто їх, сволоту, знає.

Зоська, бліда, широко розкривши очі, дивилася на Антона.

— Що ж нам робити, Антоне? — розпачливо запитала вона.

— Дідько його знає, що робити. Ходімо поки що звідси.

Вони, перелізли через купу каміння і вернулися в кінець хліва, де були

1 ... 156 157 158 ... 195
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Піти й не повернутися"