Читати книгу - "Шлях Абая"

— Якщо ворог на прудкому коні і з міцною рукою, знай, це найнебезпечніший противник,— вів далі Єсентай.— Якщо він почне перемагати тебе у прямій сутичці, бий не його, а коня. Приловчись по скроні вдарити… А поки він знайде собі іншого коня, ти його й порішиш. Досвідчені люди тільки так і збуваються небезпечних ворогів. Ну, тепер їдь! З богом, мої хоробрі батирі! З богом!

Завжди скупий на похвали, Єсентай навмисне вголос похвалив п’ятьох жигітів.

Ці «хоробрі батирі» — Жаркінбай, Дубай, Саптаяк, Кулайгир, Кусен — разом із своїм ватажком Безпесбаєм були відомі конокради-баримтачі і злодії. Уразбай та його спільники не випадково призначили ватажками жигітів найзапекліших мерзотників. Ті добре знали всі кокенські аули, всі перевали в горах, густо населені урочища. Вони не раз взимку і влітку обкрадали мирних хліборобів Уака, забирали у них худобу і завжди могли сказати, де пасуться їхні табуни. Ці голодранці здавна підтримували таємну дружбу з багатіями аулів Тобикти, одержуючи, коли треба, баских скакунів і зброю. Найкращі взаємини були у них з Уразбаєм.

Дорога була недалека, і жигіти на міцних скакунах, гнані хмелем випитого кумису і бажанням поборотися, вже надвечір дісталися міжгір’я Хандар.

Тихо було в безлюдних Кокенських горах, тільки тупотіння копит та глухий стукіт соїлів, що билися один об один, порушували безгоміння вечора. Зрідка форкне жеребець, не звиклий до походів, дзенькне стремено, і знову насторожена тиша.

З-поміж шести ватажків загону особливо вирізнявся Безпесбай, виходець з Олжая, найбільшого і найдужчого роду племені Тобикти. Йому було вже за сорок, але на його лискучому від жиру широкому червоному обличчі не було жодної зморшки, в бороді — жодної сивої волосини, у витрішкуватих очах виблискували молоді іскорки. Невисокий на зріст, широкоплечий, з випнутими дужими лопатками і залізними мускулами, він здавався цілком злитим з конем, неначе був вирізьблений разом із ним з одної кам’яної брили. Цей досвідчений баримтач, майстерно володіючи соїлом і шокпаром, не мав суперників у кінному бою.

Спинивши жигітів у лощовині під горою, Безпесбай разом з Жаркінбаєм і Дубаєм зійшли на голий горбок. Він зняв з голови триух і, приклавши до вуха зігнуту долоню, мовчки й довго прислухався; тільки зрідка він сердито смикав за повід коня, який своїми різкими рухами заважав йому вести спостереження.

За якийсь час Безпесбай сказав:

— На відстані перегону ягнят звідси е озеро Тущи-коль. Уаки зібралися навколо нього. Біля ближчого до нас берега — очерет, а біля протилежного — вода. Якщо табуни зайдуть в очерет, нелегко нам буде звідти їх вигнати. В аулах не сплять: бачите, як виблискують вогні? Вони, мабуть, розпалили багаття навколо отар і вартують їх. А табуни пасуться он там, де гора Семейтау, на захід від озера. Чуєте, вітер дме з того боку? Табуни стомилися сьогодні вдень від спеки і на ніч рушили назустріч вітрові!

Гладкий Саптаяк, конокрад з Карамірзи, підтвердив:

— Так, ти маєш рацію! Вітер доносить кінське іржання!

Безпесбай запропонував план, з яким погодились усі інші:

— Перед нами широкий яр, а за ним рівнина. Почекаємо, поки кокенці поснуть, і тоді одним махом опинимося біля табуна. До ранку встигнемо перегнати їх через яр, перейдемо лощину і доберемося до перевалу Кокенських гір. А зараз перепочинемо. Нехай кожен пояснить своїм жигітам, як поводитись. Серед жигітів є багато таких, що вперше тримають у руках соїл. Не знаючи, вони можуть зняти шум і галас. Накажіть, щоб було тихо…

Шість вожаків роз’їхалися по своїх загонах, домовившись на зворотньому шляху зустрітися в лощовині.

Жигіти попустили попруги і підняли легкі сідла, щоб трохи охололи спітнілі кінські спини, а самі посідали на землю. Раптом пролунав наказ:

— На коней!

Усі заметушилися, почали підтягувати попруги, перевіряти стремена, загнуздувати коней, квапливо сідати на скакунів. Дехто стягав з плеча правий рукав чапана і засовував його під пояс, щоб звільнити руку для розмаху. Ось уже жигіти в цілковитій бойовій готовності. Соїл — під пахвою, сокира міцно затиснута в руках, піку тупим кінцем поставлено на носок правої ноги…

В грізній тиші лунали уривчасті накази Безпесбая, що їхав на сивому коні попереду загону; білий сіряк і світлий смушковий малахай вирізняв його з усього війська.

Свіжий надвечірній вітер бадьорив ще не охололих коней, що скакали на захід. Мінилися барви на далекому обрії, тьмяніли мідні заграви, набираючи багрово-сірого відтінку, густі хмари запинали небо. У безмежній далині відкрився перед вершниками високий горб, але незабаром зник, неначе злившись з синюватою імлою неба. А потім десь далеко сяйнула раптом з чорної хмари блискавка, освітивши на мить безживним яскравим світлом і горб попереду, і гори, і степ. Знявся гострий вітерець і доніс запахи полину, ізеню і тарлау, змішані з пахощами дикої цибулі…

Глухо лунав у просторі цокіт копит, сполохуючи жайворонків і шпаків, що розташувалися обабіч шляху на відпочинок. Швидко, з хрипким криком розліталася зграя деркачів, виблискуючи чорно-білими крильми.

Що густіший ставав присмерк, то швидше гнали жигіти коней. І коли на темному небі замерехтіли перші рідкі зорі, Безпесбай зупинив загін. Спрямувавши свій шокпар на сузір’я Великої Ведмедиці, він сказав:

— Жигіти! Он одинока зірка Темір-казик… Запам’ятайте її добре. У бою буває, що не розбереш, де ворог, де свій, а як попутає шайтан, то й заблудитися нехитре діло, коли тікаєш чи наздоганяєш когось. Якщо трапиться з ким така напасть, постав коня хвостом до цієї зірки і скачи вперед. Тоді ніякий шайтан тебе з дороги не зіб’є.

Передавши жигітам пораду Єсентая, Безпесбай стьобнув свого скакуна камчею, і жигіти рушили за ним риссю, туди, де згасла вечірня заграва.

— Ми не помилилися, табуни близько,— сказав Безпесбай Саптаяку, який скакав з ним поряд.— Чуєш іржання жеребців?

— Чую. Добре, що вітер дме назустріч нам, табунники і не помітять, як ми підберемося.

Все ближче й ближче під’їздили вершники до табунів. Спинивши своє «військо», Безпесбай поділив його на шість загонів, щоб напасти на ворога одночасно з кількох боків.

Кокенці жили майже поряд з тобиктинцями-скотарями, але кочували вони рідко, віддаючи перевагу хліборобству та ремеслам. Юрти їхні різко відрізнялися від юрт сусідів своїм зовнішнім виглядом і впорядкованістю. Оселялися вони на маленьких пасовищах і, на відміну від сусідів-скотарів, великими аулами. За назвою аулу можна було визначити, чим займаються його жителі.

Наприклад, урочище Балта-Орак, де жило понад сто родин, дістало свою назву від слів «балта» — сокира, і «орак» — серп; ясно, що жителі заробляли собі на хліб землеробством і теслярством. Назва аулу