Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Під вашим керівництвом.

— Звісно. Безкоштовних речей не буває, ви самі знаєте.

Маг іще раз змахнув рукою, і на дошці для квадратів щось закрутилося й поскакало вперед. Предмет зупинився перед Ґлоктою, заблищавши золотом. Перстень архілектора. «Скільки разів я схилявся, щоб поцілувати цей самоцвіт. Кому могло б наснитися, що колись я його вдягну?» Ґлокта підняв його й задумливо покрутив у руці. «Отже, я нарешті звільняюся від темного володаря, та розумію, що мій повідець тепер у руці іншого, набагато темнішого й могутнішого. Але який у мене вибір? Який вибір насправді має будь-хто з нас?» Він надягнув перстень на палець. Великий камінь засяяв у світлі лампи численними пурпуровими іскрами. «Із мерців у найвидатніші люди королівства, і лише за один вечір».

— Він мені підходить, — стиха зауважив Ґлокта.

— Ще б пак, Ваше Преосвященство. Я завжди знав, що так буде.

Поранені

Вест раптово прокинувся і спробував рвучко сісти. Біль пронизав йому одну ногу, груди, праву руку й зупинився, пульсуючи, в ній. Вест зі стогоном упав назад і витріщився на стелю. Склепінчасту, кам’яну, оповиту густими тінями.

Тепер до нього звідусіль підкрадалися звуки. Стогони та скімлення, кашель і схлипи, швидке важке дихання, протяжне гарчання. Часом — відверто зболені зойки. Звуки, які могли видавати як люди, так і тварини. Десь ліворуч від нього гортанно шепотів якийсь голос, монотонний і нескінченний, наче шкрябання пацюка об стіни.

— Нічого не бачу. Клятий вітер. Нічого не бачу. Де я? Хто-небудь. Нічого не бачу.

Вест ковтнув і відчув, як біль посилюється. Такі звуки були в лікарнях Гуркулу, коли він провідував поранених бійців зі своєї роти. Йому згадався сморід і гамір у тих жахливих наметах, жалюгідний стан людей у них, а головне — непереборне бажання піти й лишатися серед здорових. Однак Вестові вже стало страхітливо ясно, що цього разу піти буде не так легко.

Він один із поранених. Представник іншого виду, нікчемного й огидного. Жах поволі охопив його тіло і змішався з болем. Як сильно він постраждав? Чи всі кінцівки досі при ньому? Вест спробував поворушити пальцями на руках, позгинати пальці на ногах і зціпив зуби: біль у руці й нозі занив сильніше. Він підніс лівицю до обличчя — та тремтіла — і повернув її в напівтемряві. Вона принаймні здавалася неушкодженою, утім, це була єдина кінцівка, якою він міг ворушити, але й це вимагало колосальних зусиль. Панічний жах проповз його горлом і вчепився в нього.

— Де я? Клятий вітер. Нічого не бачу. Допоможіть. Допоможіть. Де я?

— Та стулися вже, блядь! — крикнув Вест, але слова застиг­ли в його пересохлому горлі. Вийшов лише лункий кашель, від якого в нього знову запалали ребра.

— Тс-с-с-с. — Хтось м’яко торкнувся його грудей. — Просто не ворушіться.

Перед очима виникло розмите обличчя. Жіноче, подумав Вест, зі світлим волоссям, але зосередитися на ньому було важко. Він заплющив очі та облишив намагання. Здавалося, це не так уже й важливо. Він відчув, як щось торкається його губ. Горло пляшки. Він запив — аж надто спрагло, — захлинувся й відчув, як по його шиї тече холодна вода.

— Що сталося? — прохрипів Вест.

— Вас було поранено.

— Знаю. Я маю на увазі… у місті. Вітер.

— Не знаю. І, здається, ніхто не знає.

— Ми перемогли?

— Здається… так, гурків вигнали. Але в нас багато поранених. Багато мертвих.

Іще один ковток води. Цього разу йому вдалося не похлинутися.

— Хто ви?

— Мене звати Арісс. Дан Каспа.

— Арісс… — Від цього імені Вест розгубився. — Я знав вашого кузена. Добре знав… хороша людина. Він завжди говорив про… про те, які ви вродливі. Й багаті, — пробелькотів він, нечітко усвідомлюючи, що цього не варто казати, та не маючи змоги спинити свої вуста. — Дуже багаті. Він загинув. У горах.

— Я знаю.

— Що ви робите тут?

— Намагаюся допомогти з пораненими. Вам зараз варто поспати, якщо…

— Я цілий?

Пауза.

— Так. А тепер поспіть, якщо можете.

Її темне обличчя розпливлось, і Вест дозволив своїм очам заплющитися. Звуки передсмертних мук довкола нього поступово затихли. Він цілий. Усе буде добре.

Біля його ліжка хтось сидів. Арді. Сестра. Він кліпнув, поворушив ротом, у якому відчувався кислий присмак, якусь мить не розуміючи, де він.

— Я сню? — Вона потягнулася вперед і вгородила нігті йому в передпліччя. — Ай!

— Болючий сон, еге ж?

— Ні, — вимушено визнав він. — Це реальність.

Вона мала гарний вигляд. Безумовно, набагато кращий, аніж тоді, коли він бачив її востаннє. По-перше, на її обличчі не було крові. По-друге, воно не виражало неприкритої ненависті. Тільки задумливо хмурилося. Він спробував сісти, не зумів і повалився назад. Арді не запропонувала допомоги. Та він, правду кажучи, цього й не очікував.

— Наскільки все погано? — запитав Вест.

— Вочевидь, нічого дуже серйозного. Мені кажуть, що перелом руки, кілька зламаних ребер і сильно забита нога. На обличчі в тебе кілька порізів, від яких може залишитись один-два шрами, але вся краса в родині однаково дісталася мені.

Він пирснув зі сміху, а тоді скривився від болю в грудях.

— А й справді. Мізки теж.

— Не засмучуйся через це. З їхньою допомогою я досягла того колосального життєвого успіху, що його ти зараз бачиш. Про такі досягнення ти, лорд-маршал Союзу, можеш тільки мріяти.

— Не треба, — процідив він, схопившись здоровою рукою за ребра. — Це боляче.

— Ти на це заслужив.

Його сміх швидко затих, і якусь мить вони сиділи мовчки, глипаючи одне на одного. І навіть це було непросто.

— Арді… — Голос урвався, застрягши у зболілій шиї. — Ти можеш… мені простити?

— Уже простила. Коли вперше почула, що ти мертвий.

Вест бачив, що сестра намагається всміхнутися. Та її вуста все одно сердито кривилися. Їй, напевно, хотілося би вгородити нігті йому в обличчя, а не в руку. Тоді він на якусь мить мало не зрадів, що поранений. Арді хоч-не-хоч доводилося бути з ним м’якою.

— Добре, що це не так. Тобто що ти не мертвий…

Вона нахмурилась, озирнувшись через плече. В одному кінці видовженого льоху відбувалася якась метушня. Розмови на підвищених тонах, тупотіння ніг в обладунках.

— Король! — мало не вереснув хтось від захвату. — Король знову прийшов!

Люди на довколишніх ліжках повернули голови й попідіймалися. Від ліжка до ліжка розходилося нервове збудження.

— Король? — шепотіли вони з тривогою й надією на обличчях, неначе їм випала честь на власні очі побачити якесь божество.

Крізь тіні у віддаленому кінці зали пройшло кілька постатей. Вест напружив очі, та не розгледів майже нічого, крім полиску металу в темряві. Силует попереду зупинився поряд із пораненим за кілька ліжок від входу.

— Із тобою добре поводяться?

Голос був дивовижно знайомий і дивовижно інакший.

— Так, сер.

— Тобі