Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

Індіяни без зайвих слів дали зрозуміти Смокові, що беруть його в полон. Неозброєний, Смок міг лише одне — підкоритися. Вантаж із санок вони розподілили між собою, Смокові ж дали нести спальні хутра — його власне і Куцого. Собак розпрягли, а коли Смок запротестував, один з індіян на мигах пояснив, що дорога попереду занадто важка, як на санки. Смок знизав плечима, встромив санки сторч у сніг на березі струмка й понуро рушив разом зі своїм ескортом. Вони подалися на північ — перевалили через гору, спустилися до ялинового лісу, що його Смок бачив учора, потім добрих миль десять ішли річищем струмка, а коли той почав вигинатися на захід, завернули у вузьку притоку просто на схід.

На першу ночівлю вони зупинилися в місці, де, видно, перед тим стояли табором. Тут у них було припасено вуджену лососину й пемікан [20] — усе це індіяни взяли тепер з собою. Від стоянки розходилося багато слідів, і Смок подумав, що це чи не сліди загону, який полонив Куцого; і справді, перше ніж смеркло, Смок розгледів на снігу й відбитки приятелевих лижв — вужчих від індіянських. Він знаками почав розпитувати тубільців, і ті ствердно закивали головами й показали на північ.

Отак протягом усіх наступних днів вони показували на північ; і хоч як звивалася й кружляла стежка поміж хаосу гостроверхих скель, а все ж провадила на північ. Щоразу здавалося, що в цій безживній сніговій пустелі далі шляху немає, а проте стежка кривуляла, петляла і таки знаходила невисокі перевали, обминаючи круті неприступні кряжі. Тут випало більше снігу, ніж у долинах, і стежку доводилося пробивати лижвами. До того ж індіяни були молоді й ішли легко та швидко, і Смок у глибині душі не міг не пишатися, що без усякого напруження встигає за ними. Тубільці змалку звикли до важких переходів незайманим снігом, а проте Смок був настільки дужий, що втомлювався не раніше, ніж його супутники.

За шість днів вони вже перетяли й головний перевал, нижчий від навколишніх гір, та все-таки занадто крутий для навантажених санок. А ще за п'ять днів, сі удаючись униз покрученою стежкою, вийшли на широку пагористу рівнину, яку десять років тому відкрив Лаперль. Смок упізнав її з першого ж погляду. Того дня стояла люта холоднеча — градусів сорок під нулем, і в прозорому повітрі видно було миль за сто довкола. Хвиляста рівнина розляглася перед Смоком, скільки сягало око. На сході Скелясті гори здіймали високо до неба свої засніжені й грізні, мов бастіони, вершини. На південь і на захід простягалися ламані хребти, що їх вони недавно подолали. І на величезному просторі між цими горами лежав цей Лаперлів край — нині покритий снігом, але в інші пори року, безперечно, багатий на дичину; влітку ж це була, напевно, всміхнена, зелена, квітуча земля.

Спустившись широким річищем, попри засніжені верби й голі осики, вони пройшли густим ялиновим лісом, що ріс уже на рівнині, і над полудень дісталися місця, де ще зовсім недавно стояв великий табір. Смок мимохідь прикинув, що тут було сотень чотири-п'ять вогнищ, — тобто табір налічував кілька тисяч душ. Стежка тепер була свіжа, вторована безліччю ніг, і Смок з індіянами поскидали лижви й наддали ходи. Щодалі частіш траплялися сліди вовків та рисей — отже, тут рясно було й дичини. Один з індіян, радісно скрикнувши, вказав на широку галявину, всіяну обгризеними оленячими черепами. Сніг на ній був такий розкиданий і перетолочений, наче то ціла битва точилася. І Смок зрозумів, що після останнього снігопаду мисливці вполювали тут велику здобич.

Почало сутеніти, але індіяни мовби й не думали про ночівлю. Вони не сповільнювали ходи й тоді, коли вже зовсім смеркло; часом у небі спалахував зеленавий мерехтючий серпанок північного сяйва, і тоді темрява розвіювалася, а величезні яскраві зорі тьмяніли. Першими почули далекі звуки індіянського стійбища Смокові собаки — вони насторожили вуха й збуджено заскавучали. Згодом і до людського слуху долинув віддалений шерех, ще невиразний, але не приглушений, як звичайно, відстанню. Навпаки, це був пронизливий, дикий гамір, безладні різкі звуки перебивалися ще різкішими — по-вовчому протяглими заводами безлічі собак, власне, приручених вовків; і в цьому завиванні, надривному й тужливому, бриніли неспокій та біль, сліпа безнадія та непокора. Смок відкрив скельце годинника і пучками пальців намацав стрілки — була одинадцята. Індіяни пожвавішали. Ноги, що без перепочинку несли їх цілих дванадцять виснажливих годин, немов самі собою прискорили крок — тепер індіяни майже бігли. І раптом темний ялинник скінчився, в очі їм бризнула яскрава заграва багать, і наче вибухом оглушив багатоголосий гомін. Перед ними лежав великий табір.

Поки вони йшли між безладно розташованими багаттями, той гомін прибоєм здіймався їм назустріч і котився услід — вигуки, привітання, запитання й відповіді, обмін жартами й насмішками, гарчання вовчурів, що зненацька, мов якісь кошлаті ядра, налітали на Смокових собак, пересвари індіянок, скиглення дітей, плач немовлят і зойки розбуджених цим шумом хворих — одне слово, то був шарварок, звичайний у таборі первісних людей, які не знають, що таке нерви.

Орудуючи кийками й прикладами рушниць, прибульці відганяли місцевих собак, а Смокові собаки, налякані такою силою ворогів, тулилися захисникам до ніг, грізно стовбурчилися, гарчали й огризалися.

Нарешті вони підійшли до багаття, перед яким на притоптаному снігу сиділи навпочіпки Куций та двоє молодих індіян, підсмажуючи довгі стяжки оленини. Ще троє молодих індіян лежали, загорнувшись у хутра, на підстилці з ялинового віття; побачивши новоприбулих, вони підвелися й сіли. Куций глянув понад багаттям на Смока, але наче не впізнав товариша — по-індіянському байдужне і суворе його обличчя не змінилося, і він знову заходився смажити м'ясо.

— Що з тобою? — сердито запитав Смок. — Мову відібрало, чи що?

Обличчя Куцого розпливлося в знайомій веселій усмішці.

— Ні, — відповів він. — Я індіянин. Звикаю ні з чого не дивуватися. Коли вони впіймали тебе?

— На другий день по тому, як ти пішов.

— Гм… — в очах Куцого застрибали пустотливі вогники. — Ну, а я тут живу весело — хоч лягай і помирай. Це парубоцький табір, — він широким жестом обвів багаття, ложа з ялинового віття на снігу, вігвами з оленячих шкур і заслони од вітру, сплетені