Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Поки вони не наблизилися до Смуги К, шериф Ейвері справляв враження командира їхнього загону. Але недовго. Неподалік бараків командування взяв на себе Френ Ленґіл. Через плече в нього був перекинутий автомат, а постава, коли він сидів у сідлі, була прямою, як колись у двадцять років. Ейвері, вочевидь знервований і задиханий, сприйняв це радше з полегшенням, ніж з образою.

— Ви розташуєтеся так, як мені сказали, бо це гарний план, і я проти нього нічого не маю, — сказав Ленґіл, звертаючись до свого загону. У пітьмі їхні обличчя здавалися розмитими білими плямами. — Від себе додам лише одне. Хоч нам це й не потрібно, але краще взяти їх живими. Треба віддати їх на суд баронії, посполитих, нехай вони їх розтерзають. Тож скажу так: якщо буде вагома причина стріляти — стріляйте. Але тому, хто стрілятиме без причини, я відірву голову. Затямили?

Відповіді не було. Схоже, всі зрозуміли.

— Гаразд, — сказав Ленґіл із кам’яним обличчям. — Даю вам хвилину перевірити, чи ваша збруя не бряжчатиме, а тоді виступаємо. І з цієї хвилини щоб анічичирк.

4

Того ранку Роланд, Катберт і Алан вийшли з барака о чверть на шосту і стали поряд на ґанку. Алан допивав каву, Катберт позіхав і потягувався, Роланд застібав сорочку, дивлячись на південний схід, у бік Поганої Трави. Але думав він не про засідки, а про Сюзен. Про її сльози. «Скупе старе ка, як я його ненавиджу», — сказала вона.

Його інстинкт мовчав. Аланів хист, завдяки якому він відчув Джонаса того дня, коли той убив голубів, теж ні пари з вуст. Що ж до Катберта…

— Ще один день тиші! — вигукнув цей достойний молодий чоловік у світанкове небо. — Ще один день краси! День мовчанки, порушуваної хіба що зітханням закоханого і цокотом кінських копит!

— Ще один день твою маячню слухати, — сказав Алан. — Ходімо.

Вони пішли через подвір’я, не відчуваючи, що за ними стежать вісім пар очей. Зайшли до стайні повз двох чоловіків, що причаїлися там — один за старезним плугом, другий за недолугою копицею сіна. Обидва тримали напоготові зброю.

Лише Вітер відчув щось недобре. Вдарив копитом, закотив очі, і коли Роланд виводив його зі стійла, спробував опиратися.

— Що таке, хлопчику? — він роззирнувся. — Мабуть, павуки. Він їх ненавидить.

Надворі Ленґіл підвівся і махнув обома руками вперед. Чоловіки нечутно підійшли до входу в стайню. Дейв Голліс на даху стояв зі зброєю в руці. Монокль він сховав до нагрудної кишені, щоб він не видав господаря небажаним блиском скла.

Катберт вивів свого коня зі стайні. За ним рушив Алан. Останнім був Роланд — він змагався зі своїм норовистим жеребцем, що ніяк не хотів виходити і ставав на диби.

— Дивіться, — весело сказав Катберт, досі не усвідомлюючи, що за спинами в нього та його друзів стоять озброєні чоловіки. Він показував на північ. — Хмара, схожа на ведмедя! Це добра прикмета…

— Ані руш, шмаркачі, — сказав Френ Ленґіл. — Навіть ногою не ворушіть.

Проте Алан таки почав розвертатися — радше від збентеження, ніж умисне, — і одразу ж пролунало багатоголосе клацання, неначе безліч сухих галузок тріснуло в одну мить. Звук зведених курків пістолів і мушкетів.

— Ні, Алане! — сказав Роланд. — Не ворушися! Ні! — Відчай підступав до горла, мов отрута, сльози люті щипали очі… але він стояв нерухомо. Катберт і Алан теж мали так стояти. Інакше їх уб’ють. — Не ворушіться! — гукнув він знову. — Стійте на місцях!

— Мудрий хлопець, — голос Ленґіла тепер лунав ближче і супроводжувався звуком кроків. — Руки за спину.

Роланда обступили дві тіні, видовжені першим світлом світанку. Судячи з того, що тінь ліворуч мала суттєве заокруглення, що виступало вперед, він здогадався, що вона належить шерифові Ейвері. І навряд чи шериф хотів запропонувати їм білого чаю. Друга тінь, швидше за все, була Ленґілова.

— Швидше, Деаборне, чи як тебе там. Руки за спину. Твої друзі під прицілом, і якщо ми візьмемо живими не трьох, а лише двох, то життя все одно триватиме.

«Не хочуть ризикувати», — подумав Роланд і одразу ж відчув приплив не зрозумілої за тих обставин гордості. Проте разом з нею прийшла якась ненормальна цікавість. Хоч і гірка, дуже гірка.

— Роланде! — в голосі Катберта звучала невимовна мука. — Роланде, не треба!

Але вибору не було. Роланд заклав руки за спину. Вітер з докором заіржав, наче повідомляючи, що не чекав від господаря такого непристойного вчинку, і відійшов убік, до ганку.

— Зараз ти відчуєш прохолоду металу, — сказав Ленґіл. — Esposas.[31]

Два холодні круги оповили Роландові зап’ястки. Клацнувши, наручники міцно зімкнулися.

— Гаразд, — сказав інший голос. — Тепер ти, синку.

— Не дочекаєтеся! — голос Катберта тремтів на межі істерики.

Пролунав звук удару і притлумлений крик болю. Озирнувшись, Роланд побачив, що Алан опустився на одне коліно, притискаючи долоню до чола. З рани на голові цебеніла кров.

— Хочеш, щоб я йому ще раз врізав? — спитав Джейк Байт. Він тримав у руці старий пістоль руків’ям уперед. — Я можу. О такій ранній порі моя рука ще дуже слухняна.

— Ні! — смикнувся Катберт. За його спиною вишикувалися троє чоловіків, нетерпляче й жадібно чекаючи продовження.

— Тоді будь хорошим хлопчиком і заведи руки за спину.

Ледве стримуючи сльози, Катберт підкорився. Помічник Бріджер надів на нього esposas. Двоє інших рвучко поставили Алана на ноги. Він похитнувся, а тоді, коли на нього надягали наручники, випростався. Зустрівшись із Роландом поглядом, Алан навіть спробував усміхнутися. В певному сенсі то була найгірша мить того жахливого ранку засідки. Роланд кивнув у відповідь, а подумки заприсягнувся: більше ніколи в житті він не дозволить заскочити себе зненацька.

Замість краватки на шиї в Ленґіла того ранку була хустка, проте Роланд здогадувався, що на ньому досі той самий піджак, що й був на учті в мера багато тижнів тому. Поряд із Ленґілом сопів від збудження, тривоги і пихи шериф Ейвері.

— Хлопці, — сказав шериф. — Вас заарештовано за порушення законів баронії, зраду і вбивство.

— А кого ми вбили? — спокійно поцікавився Алан, і хтось із загону озброєних чоловіків реготнув: шоковано чи цинічно, Роланд не зміг розібрати.

— Мера та його канцлера, і вам це добре відомо, — відповів Ейвері.