Читати книгу - "Аномальні рідини, Наталія Ольшевська"

   Колись вчителька розповідала легенду про те, як Бог роздавав таланти. Тато стверджує, що і мені дав. Однак, мій став моїм прокляттям. Я пам’ятаю. Усе. Кожне обличчя, кожне ім’я, кожне почуте мною слово. Та для балансу  потрібно чогось позбавляти.

   Бували моменти, коли мені здавалося, що я народилася невчасно. Не в ту епоху, не в те сторіччя: або запізно і не можу наздогнати сучасні стандарти суспільства, або зарано, коли дислексію та дисграфію[1] ще досі вважають розумовим відхиленням, а гіперактивність списують на погане виховання. Але не виключено, що й за часів первісних людей мене не заклювали б якісь печерні предки через те, що не можу вишкрябати записку на скелі палкою.

   Олег був першим, хто не сміявся з того, що я не могла всидіти на місці, а письмо та читання було для мене китайською грамотою. Він завжди захищав мене від нападів однолітків і його зовсім не хвилювало, що я практично не вмію писати і погано читаю. Але навіть він не знав, як я плакала у своїй кімнаті від усіх насмішок, коли ніхто не бачив.

   Ми були нерозлучними протягом багатьох років. І я була шалено закохана. Нікого крім нього не бачила. Саме з ним у мене трапився перший поцілунок та перший секс. Те, що це відбулося з моєї ініціативи уже мало наштовхнути мене на усвідомлення того, що я для нього назавжди буду Олесею з сусіднього будинку, вічно розпатланою дівчинкою,  подругою дитинства. Та дитинство минає.

   Після подій, які зламали мене навпіл, я навчилася контролювати спогади, абстрагуватися та адаптувалася до сучасного світу. Однак, лишаються тригери: речі, фрази, події, люди; вони знову відправляють мене у минуле. Пам’ять не дає забути. Поцілунок – це найгірше… Мабуть, тоді усе й почалося. З мого першого поцілунку. Він став точкою відліку до детонації з неймовірно важкими наслідками.

    Моє розгойдування на ліжку з підтягнутими до грудей колінами переривають міцні обійми та знайомий з дитинства запах. Тато.

- Джмелику, що трапилося?

- Тату, - схлипую та перебираюся до нього на коліна, як у дитинстві, обіймаю та вкладаю голову на плече, - будь ласка,  розкажи щось.

- Про що хочеш послухати? – обіймає та гладить волосся.

   Голос тата мене завжди заспокоював. Саме він навчив мене жити у цьому світі з моїми вадами.

- Про мамину клумбу.

   Я скучила за домом... Але думка відвідати місце, яке береже стільки спогадів, навіває на мене паніку. Я ще не готова... Та й чи буду?

- Як скажеш, - цілує у скроню. - На днях зацвіла анемона… Цьогоріч холодно, тому цвіте пізно. Мама кілька років намагалася її приживити, а тепер не може впоратися – росте, як чагарник. Ти б бачила… - запинається. -  На цю квітку ніколи не сідають бджоли.

- Чому? – вдаю, що не почула натяк про повернення додому.

- Тому що, хоч вона неймовірно красива зовні, у неї немає найголовнішого - нектару. Але ця квітка має безліч легенд. Знаєш хоча б  одну?

- Розкажи.

- Афродіта, богиня кохання, покохала Адоніса, смертного, який з’явився на світ через її мстивість. Він був вправним мисливцем, але одного разу його азарт його й згубив. Він хотів вполювати вепра та отримав смертельну травму. Афродіта довго блукала лісом, проливаючи сльози, поки не знайшла Адоніса. Він помер на її руках. На тому місці, де пролилися сльози богині, виросли білі анемони, а там, де змішалися її сльози та кров Адоніса – червоні. Греки вважають цю квітку символом смерті та скороминучості. Навіть подих затамовують, коли проходять біля цих квітів.

- Скороминучість?

- З грецької анемона означає «вІтрянка», або її ще називають донькою вітру. Квітка надзвичайно гарна, але дуже швидко відцвітає. Це означає, що вітер, який вдихнув у неї життя, так само швидко забере її пелюстки. Наче її й  не було. І смуток забере.

- Не надто щаслива легенда.

- З часом усе минає.

- І кохання Афродіти минуло?

-Звичайно. Вона була падка на чоловіків. Щасливих легенд є надто мало. Вони про те, що навіть боги не в силах усе контролювати. Неважливо, бог ти чи смертний, але потрібно боротися. Завжди. Інколи, навіть з собою. Бо життя триває. Навіть після смерті.

- Дякую, - пригортаюся міцніше до тата.

- Олесю, тепер твоя черга розповідати. Максим тебе образив?

- Швидше, я його.

- Що трапилося?

- Тату…

- Джмелику, ти ж знаєш, що можеш усе мені розповісти. Скажи.

- Він хоче того, чого я не можу йому дати.

- Мільйон?

- Дуже смішно. Сім’ю.

- І в чому конкретно проблема? Максим хороший хлопець. І я б уже з радістю няньчив онука чи онучку.

- Тату, яка з мене матір?

- Найкраща. Ти добра, турботлива, розумна. Хіба що загодуєш малого, - посміхається. - Подумай про це, не відштовхуй його остаточно, - стискає мене в обіймах до хрускоту кісток. - Ти поїдеш сьогодні до бабусі?

- Так. Рома заїде об одинадцятій.

- Що ж… Тоді я маю пропозицію, як провести час до одинадцятої. Планував це зробити на твій день народження, але до нього ще десять днів, а я вже у місті…