Читати книгу - "Магія без пам'яті, Мiла Морес"

У двері подзвонили. Я від несподіванки дуже різко підвела голову, ніби саме на це чекала весь вечір.

- Відчиню, - встаю і буквально біжу до дверей.

Магічний кур'єр тримає коробку, передає її мені та просить автограф. Посилка на моє ім'я. Жаль, що так невчасно. За моєю спиною вже допитливі очі сестер. Хотіла б я приховати цей подарунок, але мене спіймали на місці злочину.

- Знову подарунок надіслали?

- Так, це зі школи. Вони вітають учнів щороку на день народження.

- А нічого, що ти школу вже закінчила? - з прищуром питає батько, який теж підійшов до дверей, щоб подивитися, хто завітав до нас увечері.

- Значить, з академії. Я ж зарахована на перший курс. Адміністрація школи та академії у вежі на сусідніх поверхах. Тільки поверхи школи йдуть униз від двадцятого, а академія вгору від двадцять першого.

- Та я знаю, - буркнув батько. – Що там цього разу?

Минулого року мені подарували планшет. Гарний, дорогий, я здувала з нього порошинки, тягала скрізь із собою, до одного фатального дня, поки він випадково не опинився в руках близнючок. Я й досі думаю, що жодної випадковості не було. Це Тарі засунула їм іграшку, поки я була у ванній. Від мого планшета не залишилося жодної робочої деталі, його ніби молотком дубасили. Це був випадок, коли я гірко плакала. Навіть подумала, що стільки сліз не пролила б, якби когось із моїх сестер не стало. Так, чесно зізнаюся: не дуже я їх люблю. Але це взаємно.

На шістнадцятиріччя мені подарували сучасний принтер. Такий компактний, гарний, тихий. На тлі мого старого комп'ютера, який, до речі, у нас один на всю сім'ю, принтер виглядає як високорозвинений прибулець у забутому земному селі. Зате я користувалася ним усі старші класи, він дуже полегшив мені життя. І, на відміну від планшета, живий, і досі допомагає у навчанні молодшим сестрам.

- Я відкрию нагорі в кімнаті.

- Ні, давай тут, - батько насторожі, а я взагалі-то хотіла приховати те, що всередині цієї коробки, аби ні з ким не ділитися. У моїй сім'ї взагалі не заведено робити подарунки. Старші брати на день народження засунули мені до рук пару купюр, але їх відразу забрала мама, звичайно, з подачі батька. Тишком мама залишила один папірець мені, при цьому непомітно підморгнувши. Тільки цього папірця навіть на нову сукню не вистачить. Хіба що на морозиво та в кіно сходити. Дякую і на цьому.

Відкриваю коробку. Всередині гарний чохол з якимось одягом, зверху конверт. Насамперед відкриваю привітання. Хм… Минулих разів жодних записок не було.

- Читай вголос, - тато підозрює щось недобре.

- Шановна Лауріна Катаріс, – читаю, – повідомляємо вам про те, що ваше навчання в академії магії оплачено благодійною організацією «Птах щастя». Чекаємо на вас першого вересня в аудиторії сто дванадцять. Вибір одягу вільний. Розклад та інші рекомендації ви отримаєте на місці.

На листок у моїх руках упали краплі. Перед очима нічого немає, все пливе, вдалині незрозуміла біла пляма.

- Диво, - ледве чутно вимовляю, причому озвучую спеціально для батька.

- Потрібно це перевірити, - з моїх рук вихопили листок. Я не бачила хто саме, але знаю, що це звичка батька.

- Люба, тут ще щось. Подивишся?

Мама дістає із коробки чохол, розправляє, розстібає блискавку.

- Та це ж сукня! – мама скрикнула захоплено. - Подивіться, яка гарна! Дорога, мабуть!

- Ва-а-а-у! - Молодші сестри вже тягнуть руки до мого подарунка, вихоплюю перед носом, грожу пальцем, щоб не наважувалися торкатися.

Побігла нагору приміряти. Дорогою обмацала тканину. Дуже м'яка, наче це шовк. Хоча що там… Звідки мені знати, який навпомацки натуральний шовк? Хіба що бачила його на однокласницях.

Одягла сукню і обімліла. Стою перед дзеркалом у коридорі, розглядаю себе. Дивуюся. Сукня сіла ідеальна, ніби її пошили для мене. Плечі скромно прикриті, шия на повітрі, на талії пояс, з якого формується бант за спиною, спідниця вільно спадає, закриває коліна. Покрутилася перед дзеркалом, тканина здійнялася і гарно заструмила. Приголомшливо виглядає. І колір такий… привабливо зелений. Наче вибрали в тон моїх очей.

Я навіть почала подобатися собі в цій сукні. Обличчя посвіжішало, очі горять яскравіше, сліз у них ніби й не було. Шкіра сяє, хоча колись я вважала її надто блідою. Навіть веснянки мої зараз не здаються жахливими.

Розпустила волосся, щоб напевно доповнити образ. Батько забороняє це робити, каже, що виглядає вульгарно, за дівчину легкої поведінки приймуть, якщо ходитиму розпатлана. Заколола локони з одного боку над вухом, стало краще. Зараз мене ніхто не бачить, я красуюся. І, напевно, вперше у житті, я собі подобаюся. Такою, яокю є. Рудою, з веснянками, з безбарвною шкірою, з блідо-зеленими очима. По фігурі я ще підліток. Талія тонка, груди невиразні, скоріше маленькі, ніж відсутні, ноги тонкі, рівні, з плечей стирчать кісточки. Кажуть, я мала та щупла, а в дзеркалі я цілком нормальна. Худа – це правда, але зараз так модно.

Іду вниз у новому образі, вже готуючись відбиватися від батьківських зауважень, але, на диво, всі рідні завмерли. Хвилини дві стою в центрі вітальні, ловлю на собі погляди з напівобороту (рідні досі сидять за столом).