Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Карпатська казка, або За десять днів до Купала 📚 - Українською

Читати книгу - "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Карпатська казка, або За десять днів до Купала" автора Наталія Довгопол. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 25
Перейти на сторінку:
серця спостерігали, як дівчинка бігала колами навкруги галявини, тримаючи на собі простоволосу чорняву жінку з цапиними ногами, аж поки сама пані не закричала:

– Досить! Достатньо!

Марічка тут-таки зупинилася. Захекана жінка зістрибнула на землю й важко зітхнула. Відкидаючи скуйовджене волосся з не вельми приємного обличчя, жінка хижо блиснула очиськами й розчинилася в повітрі.

Із легкістю розправивши спину, Марійка радісно підбігла до товаришів. Її щоки пашіли здоровим рум’янцем, а уста щасливо посміхалися.

– Ну, як я її? – сміючись спитала Марійка.

– З тобою все добре? – недовірливо запитала Леся. – Що це за потвора з копитами? І чому вона примусила тебе її везти?

– Це – Куга. Сестра Мари. Така собі пані, яка зустрічає на дорозі подорожніх і просить підвезти. Якщо відмовишся – ніколи більше не потрапиш додому, так і блукатимеш довіку серед гір.

– А якщо погодишся?

– Деякі подорожні, які беруть Кугу на плечі, одразу ж знесилюються. Куга забирає всю їхню життєву силу, і вони невдовзі помирають. Інші ж, навпаки, забирають сили у Куги, як я нині.

– Я ж казав, що вона мольфара, – шепнув на вухо Ксені Войтек.

– А як же тобі це вдалося? – запитала Ксеня, непомітно киваючи Войтеку.

– Кажуть, якщо людина мандрує з чистими помислами, то Куга не зможе вчинити їй лиха. А якщо задумала щось зле – то нечисть обов’язково виссе з неї життя.

– А ще я чув, що Куга з відьмами знаходиться в змові, – голосно сказав Войтек, і сестри перезирнулися. – Ти хотіла показати, наскільки ти віддана, але насправді, пішла з нами зовсім не за тим, щоб допомогти дівчатам, чи не так?

Марічка не розгубилася й презирливо скривила губи.

– Осідлай Куга тебе, ти б згинув на місці! – сказала вона.

Вони ще довго б сперечались та прирікалися, але сіра хмара оповила небо й закапала холодним дощем. Порив вітру нагнав білих баранців, що закрили від мандрівників таке жадане ранкове сонце.

Коли другий день ідеш по горах під рясним дощем, здається, що весь світ проти тебе. Вода вже давно залила нашвидкоруч зшиті личаки й тепер чавкає всередині, холодний вітер обдуває замерзлі плечі, а до горла підбирається зрадницький кашель…

Але коли після неймовірних зусиль і кількох днів повної небезпек дороги гори нарешті розступаються, забувається й дощ, і неймовірно крутий та виснажливий підйом, і загублена поміж смереками стежка… Перед очима постають лише гори, що хвилями простираються десь унизу і… величезні сірі хмари, що невпинно насуваються з Говерли.

– Хатинка! – радощам дівчат не було меж.

Нарешті, аж по обіді, вони вийшли до просторої дерев’яної хатини, що розкинулася на зеленій полонині. Поруч розташувалися кошари для кіз і овець, але навкруги було так тихо, ніби на всю околицю не було жодної живої душі.

Постукавши, подорожні ввійшли в літнище. У печі яскраво горів вогонь. Два бородатих чоловіки сиділи за столом, щось жваво обговорюючи.

– Добрий вечір, – несміло привіталася Ксеня.

– Добрий! – здивовано відповів один із чоловіків, погладжуючи нечесану бороду. – Яка нечиста занесла вас у гори в таку негоду?

– Ми йдем на Чорну гору, – сказала Марічка. – Ви не підкажете дороги?

– Та ви все вірно ідете! – відповів другий. – Пройдете ще трохи по стежці вздовж струмка й будете на горі.

– Ніколи не чула ні про ваше літнище, ні про цю дорогу, – повела плечем Марічка. – А де всі пастухи?

– Та ми тут віднедавна, лише з цього літа пасем. А хлопці наші, вівчарі, ще з понеділка пасуть худобу на сусідній полонині. Певно, застала їх там негода, то вони зробили собі колибу й не поспішають повертатися під дощем. Та ви сідайте, грійтеся! – привітно додав він.

Гості розташувалися навколо столу, просушуючи одяг і попиваючи гарячу трав’яну настоянку – частування гостинних господарів.

Десь надворі ударила блискавка.

– Знаєте легенду про походження алмазів? – підморгнув дівчатам один із вівчарів. – Величезна Змія вилітає з гірського озера та насилає на світ грозу. На її голові дорогоцінним камінням виблискує корона. А в центрі тієї корони сіяє величезний діамант – пацирка. Коли Змія літає надто швидко, здіймається вітер, корона падає з голови й розбивається об скелі. І величезний самоцвіт стає тисячею маленьких блискучих камінчиків.

– А де ж Змія бере нову пацирку для своєї корони? – поцікавилася Леся.

– Як де? У своїй печері! У неї там цих пацирок… – мрійливо сказав вівчар. – Хоч греблю гати!

Господарі до самого вечора розважали гостей оповідками, а дощ все не вщухав, сірим килимом завішуючи вікна. Хмари, що заволокли все небо, то спускалися низько в гори, сідаючи густим туманом, то малими пухнастими купками підіймалися угору з гірських струмочків.

Ксені здавалося, що дощ ніколи не закінчиться. Жодного просвіту, чи натяку на існування небесних світил. Сумніви змішалися в душі. Вона з підозрою дивилася на смішливу Марічку, на вівчарів і навіть на Войтека. Але попри все, вони мусили дістатися дому! Вона та її мала набридлива сестра Леся. Попри дивовижні пригоди, гостинність місцевих селян і навіть ласкавий погляд Войтенка, Ксеня відчувала себе чужою в цьому світі.

Сон непомітно підкорив її тіло, і душа понеслася в паралельний вимір у своєму звичному полюванні за сновидіннями.

Дрібний дощик хоч і спричиняв незручності, не заважав швидко просуватися вперед під лапатими гілками зелених смерічок. Із торбами, набитими сушеними грибами й свіжою бринзою, вони ішли вперед, впевнені, що скоро побачать палац колишньої повелительки весни. Кортіло на власні очі взріти кришталеві стіни маєтку, зустрітися з Ладою й потрапити додому. Нарешті потрапити додому!

Дерева змінювалися чагарниками. Уздовж дороги росли розлогі зарості невисокої кедрової сосни, а де-не-де замість стежки доводилося пробиратися крізь колючі настили ялівцю.

Туман підіймався звідкись знизу, із долин, і швидко огортав гори білосніжними шаликами, підбираючись до сусідніх смерек. Далі, ніж за кілька кроків, вже нічого не було видно, замість стежки в тумані поставало поросле мохом каміння, слизьке й ненадійне, через яке дівчатам доводилось постійно перечіплятися й падати.

– Мої ноги ніби горять вогнем, – вперше за всю подорож пожалілася Ксеня. – Зробімо привал, і вже завтра зможемо піднятися на гору?

Войтек співчутливо кивнув і без зайвих питань подався шукати місце для колиби.

– Дивно, за словами вівчарів, ми давно вже мали б бути на Чорногорі! – Марічка втомлено опустилась на землю.

– Войтек каже, що вершина зовсім близько, просто через туман ми її не бачимо, – пояснила дівчатам Ксеня.

– Я теж вже не можу сьогодні іти, – присіла на колоду Леся. – Але чи ми встигнемо до Купала?

– Купальська ніч післязавтра, а до вершини якихось півдня ходу. Завтра вже напевно зійдемо на Чорну гору!

Із такими

1 ... 15 16 17 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карпатська казка, або За десять днів до Купала», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"