Читати книгу - "Усі їхні демони, Поліна Кулакова"

— Самовпевнене стерво, — додав Назар.

Чоловіки сиділи за дерев’яним столиком в кутку пабу «П’ятниця», що розташувався у підвалі на вулиці Мазепи, майже в самому центрі Франківська. У двох уже майже спорожнілих келихах пива гойдалося тьмяне світло лампи, що висіла над їхніми головами. Довкола за столиками скупчилося чимало люду, не дивно — суботній вечір. Пощастило, що взагалі знайшлося вільне місце, аби суто символічно відзначити Андріїв день народження.

Назар почувався дуже стомленим. М’язи нили, голову розпирав тупий біль, а повіки важко насувалися на запалені почервонілі очі. Заслужені вихідні танули, мов сніг на сонці, а він досі перебував в робочому режимі нон-стоп — термінові виїзди на місця, ретельний збір речових доказів, писання протоколів, опитування свідків та нескінченні розмови з пресою. Попри перевтому він не міг залишити цю справу. І байдуже, що неділя настане вже за кілька годин. Байдуже на матір з її триклятими банками, котрі він ніяк не віднесе в підвал от уже кілька тижнів...

Оголошення про невідомого застреленого парубка поширювалося інтернетом, телебаченням і газетами блискавично, але результату поки не було. Досі жодна людина не звернулася у поліцію. Ніхто не впізнав жертву, ніхто не подав заяви про зникнення схожої особи. Ще вчора Назар устиг перевірити протоколи патрульних й переглянути майже всі виклики на «102» — але не знайшов нічого корисного. Ті самі бійки між пияками, кілька крадіжок, дві мертві пенсіонерки у власних домівках і підліток-самогубця у петлі. Зате в соцмережах люди обсмоктували новину про застреленого, наче солодкий льодяник. Сотні поширень допису в фейсбуці, ще більше коментарів на кшталт: «!!!» чи «Ой, людоньки, що коїться!». Слідчий ковзнув пальцем екраном смартфону, проглянув стрічку — нічого нового. Тоді позіхнув, заблокував телефон і відставив убік, екраном униз.

Андрій за три ковтки допив своє пиво, смачно відригнув і подав знак кельнерці повторити. Тоді вкинув до рота тоненько відрізаний шматочок бастурми й заговорив:

— Але знаєш, Віра таки крута. Якби випала нагода, я б із задоволенням ще з нею попрацював та повчився б. Ти справді ніколи не чув про неї?

Назар стенув плечима. Тоді надпив уже дещо теплого пива, виставив указівний палець і покрутив ним у повітрі, ніби намотуючи невидиму нитку. Цим жестом він просив Андрія говорити далі.

— Кілька років тому вона дуже допомогла у справі «ветеринара».

— У справі кого? — перепитав Назар, засміявшись.

— Та це ми згодом так назвали ті події, — пояснив Андрій. — В одному з сіл області знайшли труп заїжджого у приміщенні ветеринарного пункту. Справа була дуже заплутана. Скидалося на втручання надприродного, якщо чесно. Стельмах тоді добряче вплуталася, ризикуючи власним життям.

— Ну, не знаю, — з недовірою в голосі втрутився слідчий. — Не чув я нічого про справу «ветеринара» і вперше чую про вашу Віру Стельмах. А наше розслідування як назвемо? «Смерть на Бистриці»?!

Назар засміявся. Та його сміх тепер звучав радше нервово, аніж весело. Раптом перед його очима випірнули жахливі спогади — молодий хлопець, застрелений упритул. Так близько, аж обличчя спотворили глибокі опіки. Далі дівчина, ще зовсім юна, з понівеченим личком (зіпсована зовнішність — це теж збіг?) й відтятими руками, згодом спакована у валізу й викинута в річку, мов непотріб... Тим часом вродлива кельнерка принесла замовлене пінне, акуратно поставила його перед Андрієм, посміхнулася. Назар відчув, як мороз пробіг поза шкірою.

«А завтра ми знайдемо її в кущах десь на березі річки зі спотвореним обличчям». Він нервово сіпнувся й спробував розігнати похмурі думки. Коли ж дівчина відійшла від їхнього столика, навіть спробував пожартувати:

— А вона запала на тебе!

— Та пішов ти! Це звичайна ввічливість.

— Добре, добре — здаюся! — Назар підняв руки над столом. — То чого ж мені чекати від тієї жіночки? Є надія бодай на якесь порозуміння й об’єктивний висновок?

— Вона богиня серед криміналістів! — Андрій аж присвиснув. — Звісно, це жінка «з яйцями», тому з нею непросто працювати. Але, друже, повір — нам дуже пощастило, що вона в команді.

— Це не назвеш командою — вона ж просто відібрала труп і сказала чекати понеділка.

Раптом Назарів телефон озвався на столі тихою вібрацією. Вочевидь надійшло повідомлення чи якесь сповіщення із соцмереж.

«Зачекає», — подумав він та проігнорував дзижчання. А Циган продовжував своє:

— У неї якесь надприродне чуття до всіляких кримінальних таємниць. Ти сам переконаєшся — її висновки ніколи не бувають хибними.

— Чому ж вона вирішила, буцімто дівчина у валізі та наш застрелений не пов’язані між собою? — нагадав Назар.

Андрій замислився й, помовчавши кілька секунд, відповів:

— Чесно кажучи, трупи виглядають по-різному. Тому схиляюся на її бік.

— Але тебе там не було! — слідчий починав дратуватися, адже це вперше у них з Циганом розійшлися погляди. — Які шанси, що за кілька годин у Франику станеться аж два жорстокі вбивства, ще й тіла знайдуть на березі однієї річки...

— У різних її місцях, — перебив Андрій.

— О’кей, у різних. Але послухай, ми ж не в кіно! Це лише Франик, де за п’ять років трапилося менше вбивств, аніж за ці два дні. Яка ймовірність, що ми зіткнулися з двома різними злочинами?

— Усе, що можу порадити, — справді зачекаймо понеділка. Тоді порівняємо обидві смерті й точно знатимемо, чи це в нас маніяк завівся, чи просто випадковий збіг із річкою.

Андрій простягнув руку, поплескав слідчого по плечу, а тоді підняв свій келих:

— А поки краще вип’ємо за моє здоров’я. Вік Христа ж, як не крути!

Чоловіки дзенькнули келихами. Випили, зітхнули й Андрій махнув кельнерці. Тоді попросив рахунок, дістав кілька купюр з гаманця і, встаючи з-за столу, сказав:

— Завтра буде попередній експертний висновок на хлопця. Забігай, але по обіді. Щоправда, всіх досліджень ще не провели, та й не проведуть до понеділка, наша лабораторія в суботу працює лише зранку, а неділя — таки вихідний у всіх нормальних людей.

— То яка користь з неповного висновку? — поцікався Назар, розгублено беручи до рук свій смартфон.

— Ну, щось цікаве вже й так є. Може, наштовхне твій слідчий мозок на корисну думку та спрямує хід розслідування... Як ти й кажеш, у цій справі важлива оперативність.

Назар кивнув, а тоді, нарешті згадавши про телефон, натиснув бокову кнопку й розблокував екран. Угорі висіло кілька сповіщень із додатків. Насамперед він звернув