Читати книгу - "Тіні спадщини , Мара Найт"

Кора відчула, як її серце б’ється ще швидше, і поки вона намагалася зрозуміти, що сталося, щось різко змінилося. Вона повернула голову і побачила, як двері її кімнати різко відкрилися. Це було як удар у груди. У приміщення влетіла темна тінь, що розсіювалася по кімнаті, ніби сама ніч вирвалася з темряви.

Невідомий чоловік, високий і темний, вийшов з цієї тіні, його плащ був обвитий магічною енергією, що нагадувала те саме червоне світло з її видіння. Його погляд був холодним, пронизливим, і одразу ж зупинився на Корі. Він не говорив, але в його очах читався наказ.

— Кора, — його голос був низьким і загрозливим, як темний вітер. — Ти не можеш уникнути того, що повинна зробити.

Її руки тремтіли від незрозумілої сили, яка пульсувала в повітрі. Кора знала, що це не просто поява незнайомця. Це був момент, коли її минуле і майбутнє зустрічаються.

Вона підняла погляд і, зібравши всю свою рішучість, відповіла:

— Що ви хочете від мене? Що це за ритуал?

Чоловік зробив крок вперед, і разом з його рухом, простір між ними здався натягнутим, мов струна, готова розірватися. Він не відповів, тільки посміхнувся темною посмішкою, яка виводила Кору з рівноваги. Він простягнув руку, і раптом в повітрі спалахнула ще одна магічна спіраль, схожа на ту, що вона бачила в книзі.

— Ти повинна прийняти свою роль, Кора, — сказав він. — Все, що відбувається, — це лише частина твоєї долі. Портал має бути відкритий, і ти будеш ним. Не намагайся уникнути цього.

Кора відчула, як магія почала проникати в її тіло, важким, обпікаючим потоком, і вона, здається, не могла дихати. Від її тіла виривалася незнайома сила, і її ноги ледве тримали її на місці. Вона заплющила очі, намагаючись зібрати всі сили.

Раптом темна постать перед нею розчинилася в повітрі, як дим. В одну мить кімната стала спустошеною, знову порожньою.

Але Кора не була сама. Вона відчула його присутність ще до того, як він увійшов у кімнату. Анон стояв на порозі, його вираз обличчя був як зазвичай холодним, але в його очах можна було побачити те, що Кора не помічала раніше — тривогу.

— Ти знову бачила це? — його голос був твердим, але злегка збудженим.

Він зробив крок до неї, і раптом двері за його спиною знову відчинилися. Луна, яка завжди з’являлася у найнеочікуваніший момент, зайшла до кімнати.

В її образі було щось надзвичайне. Довге сріблясте волосся спадало на плечі, обрамлюючи обличчя, схоже на витвір мистецтва. Світла шкіра сяяла під м’яким світлом, створюючи ілюзію крижаної статуї. Яскраво-блакитні очі, що, здавалося, проникали в саму душу, нагадували погляд Анона — такі ж холодні й безжальні. Її обличчя, ідеально симетричне, і гострі вилиці надавали їй вигляду загадкової володарки ночі. Луна була вампіром, і її бездоганна краса приховувала хижу природу. Високий зріст і граційна постава підкреслювали її величність, а чорний облягаючий одяг акцентував увагу на її смертоносній силі.

— Він тут, — Луна кивнула на Анона, її погляд залишався суворим. — Ми маємо діяти зараз.

Кора відчула, як її думки знову почали розсіюватися в хаосі. Ритуал, символи, загадкові постаті… Що з цим всім робити? Чи може вона зупинити те, що вже почалося?

Її серце знову стиснулося, коли вона зрозуміла — тепер їй доведеться зробити вибір, який змінить усе.

Кора уважно подивилася на них обох і раптом помітила схожість. Вони були схожі не лише очима, а й у своїй стриманій манері триматися. Її серце стислося, коли вона зрозуміла правду.
— Ви… ви родичі, — пробурмотіла вона.

Кора відчувала напруження, як тільки Анон увійшов до кімнати. Його холодний погляд був прикутий до неї, але цього разу в очах була тривога, яку він намагався приховати.

— Ти знову бачила це? — його голос залишався твердим, але в ньому звучали відголоски неспокою.

Кора мовчки кивнула, все ще тримаючи в руках родинну книгу. Але перш ніж вона змогла щось сказати, двері за його спиною відчинилися, і до кімнати зайшла Луна. Її постать випромінювала холодну велич. Сріблясте волосся спадало на плечі, а блакитні очі мерехтіли, як лід у місячному світлі.

— Нам потрібно поговорити, — промовила вона, киваючи в бік дверей.

Анон глянув на Кору, але нічого не сказав. Вони обоє вийшли, залишивши двері трохи прочиненими. Кора залишилася сама, але їхні голоси доносилися з коридору.

— Це єдиний спосіб, — Луна говорила з властивою їй холодною впевненістю. — Ми повинні відправити її у світ вампірів і закінчити все там. Якщо ми цього не зробимо, хаос, який вона принесе, зруйнує наші світи.

— Ти впевнена? — Анон здався на мить нерішучим. — Це радикальний крок.

— У нас немає вибору, — відрізала Луна. — Вона повинна померти, і ти це знаєш.

Кора завмерла. Її дихання стало важким, а серце калатало. Вони хочуть її вбити. Вона відчула, як її лють і страх зливаються в єдину хвилю.

Не гаючи часу, Кора схопила свій рюкзак, в якому завжди зберігала кілька необхідних речей, і швидко поклала туди родинну книгу. Вона тихо підійшла до вікна, але зрозуміла, що втекти через нього буде занадто ризиковано. Тоді вона вирішила: якщо їй доведеться бігти, то прямо зараз.

Різко відчинивши двері, Кора вискочила з кімнати й кинулася вниз по коридору. Її ноги несли її все швидше, коли вона опинилася на вулиці. Вона бігла, вдихаючи холодне нічне повітря, прямуючи до лісу, що оточував академію.

Вона знала: попереду небезпека, але залишатися тут означало неминучу смерть.

Кора бігла крізь темряву, гілки дерев хльостали її по обличчю, але вона не зупинялася. Її серце гуло в грудях, кожен крок віддавався втомою, але страх і лють підганяли її вперед. Вона знала, що Анон не відстане. І він уже був поруч.

— Кора! — пролунав його голос із темряви. — Зупинись!

Вона не обернулася. Але відчувала його наближення. Анон був швидким, майже беззвучним у своєму русі. З кожною миттю він наздоганяв її.

І раптом — тиша. Вона зробила ще кілька кроків, перш ніж зрозуміла: він стоїть просто позаду. Його важкий подих і кроки більше не доносилися, але вона відчувала його присутність.

— Ти дійсно думаєш, що втечеш? — холодно промовив Анон, його голос прозвучав десь поруч. — Ти нічого не знаєш про цей світ, і ще менше — про те, що тебе чекає там, куди ти біжиш.

Кора різко обернулася і побачила його постать серед тіней. Його обличчя було кам’яним, але очі горіли небезпечною люттю.

— Ти хочеш мене вбити, — вона сказала, намагаючись тримати голос рівним, хоча її руки тремтіли. — Я чула все, Аноне. Ти і Луна... Ви зрадили мене.

Він зробив крок уперед, і Кора інстинктивно відступила назад.

— Це не зрада, якщо це заради порятунку світу, — сказав він тихо. — Ти становиш загрозу. І якщо ти не зупинишся сама, ми змушені будемо зупинити тебе.

Анон простягнув руку, і в його долоні з’явився темний кинджал, що мерехтів примарним світлом.

— Повернися зі мною, або я змушений буду...

Але він не встиг закінчити. Тиша лісу порушилася звуком, який змусив його насторожитися. Темрява між деревами почала згущуватися, і з неї знову виникла знайома постать у чорному плащі. Тіньова фігура здавалася ще більш зловісною, ніж минулого разу.

— Досить, — голос чоловіка в плащі пролунав, ніби відлуння з іншого світу. Він повільно пройшов вперед, стаючи між Аноном і Короною. — Вона не твоя здобич, Аноне.

Анон стискав кинджал, але навіть він вагався перед цією істотою.

— Відійди, — попередив він, але в його голосі звучала не лише лють, а й страх. — Це не твоя справа.

Чоловік у плащі посміхнувся, але це була не посмішка людини.

— Вона важливіша, ніж ти розумієш, — сказав він, звертаючись до Анона. — І я не дозволю тобі її торкнутися.

Раптово чоловік здійняв руку, і з його долоні вирвалося багряне полум’я, яке розділило їх. Анон відступив, ледве уникнувши удару.

— Ти не можеш її захистити, — кинув Анон. — Вона сама не знає, що вона таке.

— Можливо, — відповів чоловік у плащі, його голос був спокійним і впевненим. — Але це не твоя справа.

Він повернувся до Кори, його очі, що блищали з-під капюшона, були незвичайно м’якими.

— Пішли зі мною, — тихо сказав він. — Я допоможу тобі дізнатися правду. Але часу обмаль.