Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— А хтось розмовляв з дядьком Кемом у середу перед тим, як він поїхав? — обвів Зандер поглядом стіл.

— Ми двоє вже поїхали, — Гарі обвів виделкою себе і Саймона, — але... — він указав на Кейті, й вона кивнула.

— Я його бачила. Мигцем. Ми з дівчатками гралися в шкільному класі... це в тій хатині біля стайні, — мовила вона. — Я пішла взяти щось у будинку й побачила Кемерона, який прямував до машини.

— Він нічого не казав? — запитав Нейтан.

— Тільки що він зустрічається з Бобом... даруйте, даруйте, Бабом... у Леманових горах. Я запитала, чи вони двоє збираються там ночувати, щоб мені не готувати на них вечерю. Він це підтвердив і сказав, що вони повернуться на другий день.

— І в якому він був настрої? — поцікавився Нейтан.

— Ну, я не настільки добре його знала.

— Ви просто скажіть, як вам здалося.

Вона й далі колупала нігті. Саймон, помітивши це, накрив долонею її руки.

— Якщо чесно, — нарешті промовила Кейті, — він здавався вельми збудженим. І квапився їхати, неначе попереду чекає якась справа, з якою йому б хотілося чимшвидше впоратися. Я тоді подумала, це стосується поїздки в Леманові гори.

— А він не казав, що не хоче їхати?

— Ні, нічого такого. Принаймні мені не казав. Сів у машину й поїхав, і саме тоді... — Кейті подивилася на Ільзу, сподіваючись, що та продовжить речення.

Але Ільза, яка сиділа дуже тихо, не підхопила розповідь.

— Ти теж бачила Кема? — обернувся до неї Нейтан.

— Так, — нарешті підтвердила вона. — Трохи далі на виїзді — я саме заводила одного з коней. Він не міг не проїхати повз мене.

— Він не зупинився перемовитися? — запитав Баб. Відколи згадали про Леманові гори, він припинив їсти й почав дослухатися, усвідомив Нейтан.

— Звісно, зупинився. Він же мій чоловік, — відтяла Ільза. Зітхнула. — Вибач, Бабе.

— Та нічого. І що він сказав?

Ільзине обличчя напружилося. Нейтан розумів, що їй, можливо, не хочеться ділитися з усіма останньою приватною розмовою з чоловіком, але бажав дізнатися, як і всі решта.

— Сказав: побачимося, коли він повернеться.

— І все? — перепитав Баб. — А що відповіла ти?

— Попросила їхати обережно і сказала, що скоро побачимося.

— А! — розчаровано зронив Баб, і зненацька Ільзині очі заблищали, й погляд став жорстким.

— Ну вибач, а чого ти очікував? Я ж не знала... — вона дістала з кишені серветку й висякалася.

Нейтан обернувся до Баба.

— А Кем точно казав, що збирається зустрітися з тобою в Леманових горах?

— Ага. Ми напередодні розмовляли по рації.

— Але не в середу вранці?

— Ні. Не було потреби, приятелю. Я й так знав, що робити.

Гарі спостерігав за Бабом.

— А який у нього був тоді голос?

— Та я вже казав. Здавався нормальним.

— Здаватися нормальним і бути нормальним — це різні речі, — почувся з дверей голос, і всі, озирнувшись, побачили на порозі Ліз. Вона знову плакала. Цікаво, подумав Нейтан, чи давно вона там стоїть. Вона досі дивилася на Баба з легким відчаєм, але той лише знизав плечима, наче ніякої різниці у сказаному нею не бачить.

— А ти бачилася з дядьком Кемом перед його від’їздом, бабусю? — запитав Зандер.

— Ні, — мовила вона з жалем, і від його ваги атмосфера на кухні стала ще тяжчою. — Але було очевидно, що з ним щось негаразд.

Нейтан побачив, яким жорстким стало Ільзине обличчя.

— А де ти була? Їздила верхи? — поцікавився Нейтан і відчув полегшення, коли Ліз кивнула. Мама їздила верхи майже щоранку все своє життя. Нейтан у душі вважав це індикатором її здоров’я і знав, що Кем теж так вважав. Він підкреслено подивився на стіл, де досі стояла її тарілка, чекаючи, але Ліз похитала головою.

— Ні. Я йду спати.

— А хто дзвонив? — поцікавився Гарі.

— Керолайн з пошти.

— Отже, новина дійшла в місто.

— Так. Схоже на це.

— Чого вона дзвонила?

— Як і всі. Сказала, що хоче допомогти, — похитала головою Ліз. — Та насправді їм усім кортить знати, що трапилося.

Ліз обвела поглядом кухню, неначе відповідь може звідкись матеріалізуватися, але Нейтан бачив навколо лише розгублені обличчя.

— І що ти їм кажеш? — нарешті мовив він.

— Не знаю. Я не знаю, що їм казати, — її обличчя скривилося. — Мені треба спробувати поспати, побачимося вранці.

Вона пішла, і проріз дверей знову спорожнів. За хвильку Кейті підвелася й заходилася збирати тарілки.

— А ви що з Саймоном робили, дядьку Гарі? — запитав Зандер.

— Перевіряли кілька північно-східних свердловин... Дякую, Кейті, — передав їй свою тарілку Гарі. — Ми поїхали ще вдосвіта, тож розминулися з Кемом.

— То великий район, — мовив Нейтан. — Ви там усе закінчили, чи потрібна допомога?

— Думаю, майже все зробили, — озвався Гарі. — Я взяв східну частину, а Саймон — північну.

Розділитися — це найкращий спосіб, подумав Нейтан. Таким робом можна охопити кілометрів на сто більше, навіть якщо працювати доведеться в одні руки. Вони, либонь, цілий день один одного не бачили. Переводячи погляд із Саймона на Гарі, Нейтан подумав, чому це йому раптом спало таке на думку.

Баб допив склянку води.

— Це до біса дивно, що Кем опинився біля могили. Трохи нагадує історію про справжнього скотаря.

— Бабе, приятелю. Заради Бога, — пирхнув Гарі.

Саймон, нахмурившись, поглянув на Баба.

— Це ти про що?

Гарі похитав головою.

— Це просто смішно.

— Не смішно, — мовив Баб і кивнув до Нейтана. — Ану розкажи, ти добре її знаєш. Оту з багаттям і подорожніми.

— Ні, — мовив Нейтан.

— Та ти знаєш, про котру я кажу. Оту з кіньми.

— Так, я знаю, — мовив Нейтан, відчуваючи, як Ільза перемінила позу. — Але не зараз.

— Як там вона починається? Був собі гурт хлопаків чи як там, — буркнув Баб. — Ніколи я не міг її добре запам’ятати. Та розкажи вже, чорт забирай, Нейте. Давай, чи мені доведеться.

На кухні було тихо, туристи дивилися очікувально. Нейтан зітхнув.

— Це просто дурнувата легенда, яку в наших краях розповідають