Читати книгу - "ДелІкатне Становище, Роман Олійник (Argonayt)"

Перша зустріч доньки з коханою жінкою відбулася зовсім не так як би цього хотілося Петрові Матвійовичу. Чоловік планував познайомити їх дещо пізніше, після невеликої підготовки, щоб уникнути можливих непорозумінь та неминучої напруженості. Та все сталося як сталося. Побачивши в квартирі Мирославу він трохи розгубився, проте швидко взяв себе в руки і зробив все залежне від нього, щоб імпровізована вечеря промайнула в доброзичливій, приязній атмосфері. І здається його старання не були даремними. Жінки, хоч раз-у-раз нишком зиркали одна на одну, однак ворожнечі у цих швидких поглядах не відчувалося. Радше зацікавленість перемішана з настороженістю.

Коли Мирослава поїхала додому Катря прямо запитала у батька:

– Тату, то ти серйозно хочеш пов’язати все своє подальше життя з цією жінкою?

– Вона тобі не сподобалася? – обережно поцікавився чоловік побоюючись зливи осуду зі сторони доньки.

– Не в тому справ. Вона здається хороша людина і не зводить з тебе закоханого погляду. Але невже ти в такому віці не боїшся впускати в своє життя іншу, та ще й після мами?

– Ні, не боюся, – рішуче відповів Петро Матвійович і взявся пояснювати молодій жінці. – Розумієш, Катрусю, твою маму я колись кохав понад усе на світі і добрі спогади про неї та наші палкі почуття залишаться в моїй пам’яті назавше. Але вона пішла в потойбіччя, ви роз’їхалися по світі, а я залишився самотнім. Скажу банальну фразу – одинокість надзвичайно неприємна та паскудна річ. Однак з роками мені вдалося до неї якось призвичаїтися і нічого особливого для себе в долі я не просив. Все трапилося несподівано, швидко, мимоволі… Тепер я найщасливіший чоловік на світі бо знову закоханий і знаю що мене теж шалено кохають.

– Он воно як, – промовила Катерина і в її голосі забриніла сльоза.

– Що трапилося, доню? – стривожився чоловік, який миттєво відчув це бриніння. – Ти проти моїх відносин з Мирославою?

– Та ні. Що ти, таточку. Я дуже рада що ти зустрів своє кохання і щасливий тепер. Жаль що моя доля не така прихильна до мене, як твоя до тебе.

– Як це зрозуміти? – розгубився від почутого Петро Матвійович. – Хіба ти розчарувалася в своєму чоловікові, чи у ваших відносинах пробігла тріщина? То нічого. У кожної сім’ї бувають такі моменти коли виникають незначні розбіжності в поглядах на життя, коли гарячі емоції трохи вщухають, коли навіть з’являється невелика втома одне від одного. Але з часом це все минає. Думаєш ми з твоєю мамою ніколи не сварилися і я, грішним ділом тоді не думав, що нашим стосункам настав кінець? Ой, і не раз, і не два таке у нас траплялося. Та як бачиш, врешті-решт знаходили порозуміння.

– Тату, про що ти говориш? – Катерина потупила погляд і на її обличчю з’явилися два струмочки сліз – Немає у нас ніякого непорозуміння, і це не звичайні розбіжності, не втома і не тріщина в стосунках. Він знайшов собі іншу жінку і зраджує мені з нею.

– Та не може такого бути, – не повірив у сказане донькою батько. – Степан же такий серйозний і відповідальний чоловік. І востаннє коли вас обох бачив він ставився до тебе з такою ніжністю, любов’ю та ласкою.

– Ото ж бо й воно, коли ти востаннє нас бачив, – зіронізувала молода жінка. – А скільки часу з тих пір промайнуло? Повір, тепер твій зять зовсім не такий яким був тоді, і свою ніжність, любов та ласку він зараз дарує не мені.

– Катрусю, ти впевнена в цьому, чи це тільки підозри?

– Спершу були лишень підозри та припущення, а тепер я твердо переконана в тому, що у нього є коханка.

– Як це все сталося і коли на твою думку розпочалася зрада?

Катерина кілька разів голосно схлипнула, а потім після нетривалої паузи відповіла:

– Перші, непевні підозри у мене виникли ще напередодні повномасштабного вторгнення. Начебто і переконливих фактів для цього тоді не було, але жіноче єство на рівні підсвідомості почало відчувати що діється щось не те. Ледь помітна зміна в тембрі його голосу, дещо прохолодніші обійми, трішки не такі палкі поцілунки як раніше. Але найвагомішим доказом стало те, що Степан почав буквально пропадати на роботі. Якісь важливі наради в офісі до пізнього вечора, невідкладні справи у вихідні й святкові дні, раптові тривалі відрядження.

Я довгий час намагалася не брати дурного до голови. Заспокоювала себе тим, що все це лише мої безпідставні вигадки. А насправді чоловік робить кар’єру, працює в поті чола, щоб забезпечити пристойне існування мені та безтурботне майбутнє нашим дітям. Навіть інколи докоряла собі тим, що сумніваюся у чесності того, хто перед церковним вівтарем давав обітницю вірності мені на все подальше життя.

Коли розпочалася війна стало не до ревнощів. За порадою Степана я з дітьми виїхали закордон. Тоді насправді було дуже страшно і хотілося тільки одного, захистити найдорожчих – сина й доньку. Все інше відійшло на задній план, стало малозначущим і дріб’язковим. Прощаючись з чоловіком я не знала чи ще колись зможу побачити його живим. І всю дорогу на чужину молилася за те щоб Бог вберіг його від всього лихого, хоча треба було просити щоб скрутив собі в’язи.

– Не кажи таких жахливих речей, – перебив розповідь доньки Петро Матвійович. – Бажати близькій людині смерті, то дуже великий гріх.

– Знаю, що грішу, але я не здатна стримати своїх емоцій, – молода жінка шморгнула носом і зиркнувши на батька сумно додала. – Хоча який він мені тепер близький? Єдине що нас зараз пов’язує це штамп в паспорті.