Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

– Привіт, дочко. - Я стою перед відчиненими навстіж дверима квартири, які щойно люб'язно відчинила мені мати. - Ну нарешті, бо ми вже забули, як ти виглядаєш. 

Я закочую очі, злегка цокаючи язиком. Лише один день не була вдома, а вона вже встигла зробити з цього подію. 

- Мам, мене не було лише один день, - відповідаю їй, поправляючи лямку сумки на плечі.

Я роблю крок, але перш ніж встигаю увійти до квартири, відчуваю на спині теплу руку. Слідом за цим чую низький, м'який голос, який ніби виростає з нізвідки, паралізуючи мене: 

– Добрий вечір. Перепрошую, це через мене.

Я різко скидаю голову, розширивши очі від несподіванки. Блейк стоїть позаду, приобнявши мене за талію, його спокійна посмішка і той самий погляд, стриманий, але проникливий, як завжди вибивають мене з рівноваги. Я майже перестаю дихати. Адже ми домовилися, що він зачекає мене внизу.

- Я думала, ти почекаєш мене в машині? - Мої слова звучать як питання, але більше нагадують докір. Блейк злегка знизує плечима, його тон залишається невимушеним:

- Не можу дозволити тобі тягати важкі валізи, - як ні в чому не бувало відповідає він, після чого звертає увагу на маму. - Вибачте, я Блейк. Блейк Моріс, - він ввічливо простягає руку матері для рукостискання.

Мама, явно здивована його появою, швидко оговтується, коротко киваючи:

- Той самий?.. - трохи збентежено вимовляє вона, але вже через секунду приходить до тями, з усмішкою пропускаючи нас усередину.- Проходьте, що це я.

Метушня, незграбні пересування, знайомство з батьком і нікому непотрібні турботи. Врешті-решт ми все-таки опиняємося на кухні, де вже лунають цокання приборів об тарілки, жваві розмови і зрідка сміх мого батька. Блейк йому сподобався, це очевидно. Я мовчки смикаю вилкою їжу, думаючи про те, як мені бути. Адже доведеться якось пояснити батькам, що відбувається. Вони в мене звичайно розуміючі і люблячі, але так відразу розкривати всі карти мабуть я не готова. Так, я попереджала, що повернуся сьогодні додому, але не говорила жодного слова про Блейка. У мене був чіткий план і розрахунок на те, що я з цим впораюся сама. Можливо, так було б легше. Але він порушив усі мої плани. І як, питається, я маю на таке реагувати? Адже доведеться якось пояснити. 

- Елайно, ти взагалі слухаєш? - Раптом звучить голос батька, який до цього весело щось обговорював з Блейком.

– Що? - я моргаю, виринаючи зі своїх думок. - Вибачте, я... 

Тут Блейк акуратно обіймає мене за плечі, перериваючи:

- Вибачте, вона просто трохи нервує.

Я з подивом дивлюся на нього, не розуміючи, що саме він має на увазі. На його губах легка ввічлива усмішка, яка не сповзає з його обличчя майже весь вечір, як і легка, невимушена турбота про мене. 

- Елайна переїжджає, - каже він спокійно, і за столом відразу застигає така мертва тиша, якої в цьому будинку напевно ще не було з часів моєї появи на світ. Усі замовкають і жваві звуки приборів різко зупиняються. 

- До мене, - додає Блейк, ніби йому недостатньо того приголомшення, яке він привніс, що огорнуло все повітря. 

Це довга, дуже довга пауза. 

Мама тихенько охає, а батько дивиться на Блейка з легким нальотом подиву, трохи піднявши брови.

- Ось як, - починає він і його голос вмить знову звучить серйозно, навіть десь насторожено, не залишивши жодного сліду від тієї легкої безтурботності, якою був покритий весь вечір. - То у вас... Все серйозно? - Запитує батько, і здається, ніби повітря поступово відмирає, повертаючи все на круги своя. Знову стає чути брязкіт приборів об тарілки, і дихати, здається вже трохи легше. 

Блейк спокійно поправляє вузол краватки, киваючи:

- Я думаю, цікавий стан вашої дочки говорить сам за себе. 

Мої батьки переглядаються, і щось у їхніх поглядах змушує мене напружитись. Миттєво повітря просочується такою напругою, що я майже відчуваю її на собі. На мить у кімнаті повисає двозначна тиша. Батько коротко прочищає горло.

- Який такий стан? - його голос низький, трохи хрипкий, здається майже на межі загрози і ще чогось. Я, намагаючись зберегти самовладання, різко кашляю:

- Це він про фінансове становище, - ніяково усміхаюся. - У мене зараз складнощі з грошима, - швидко додаю, щоб збити хвилю непорозумінь.

І відразу піднімаюся з-за столу, не давши батькам вставити слово:

– Нам час. Дочка Блейка одна вдома, не думаю, що...

- У вас є дочка? - Здивовано перепитує мама.

- Так, їй п'ятнадцять, - спокійно відповідає Блейк, підводячись і поправляючи лацкани піджака. 

- Їй п'ятнадцять, і вона чудово справляється вдома одна, - додає він, дивлячись на мене, майже пропалюючи поглядом. Ми мовчки обмінюємося поглядами, ніби негласно сперечаючись. Зрештою, Блейк стримано поступається: - Але, на жаль, нам справді час.

Далі все відбувається майже як у тумані. Мама охає, але все-таки приходить до тями, потискуючи Блейку руку, а батько, посерйознівший після всієї розмови, киває йому, простягнувши долоню для рукостискання:

– Сподіваюся, моя дочка у надійних руках.

- Можете не сумніватися, - стримано посміхається Блейк, а потім трохи нахиляється до мене, приобнявши, і тихо шепоче: - Я зачекаю тебе зовні.

Він і справді йде, я ж залишаюся на місці, настільки приголомшена, що не відразу розумію, коли його спина зникає за дверима. Тільки обережний стук вхідних дверей повертає мене в реальність. 

- А він не промах, дочко, - голос батька, що тільки-но відійшов від всіх потрясінь цього вечора, звучить майже як постріл у цій приголомшеній тиші. 

Я не можу сказати й слова. Але перш ніж це встигають зробити мої батьки, я швидко тікаю до своєї кімнати, щоб уникнути зайвих питань, якими вони вже готові мене всипати. А питання є, я бачу по їхніх очах. Збираю нашвидкуруч чемодан і, попрощавшись з матір'ю, виходжу на сходовий майданчик. Мама лише коротко цілує мене в щоку, вона розуміє, що я не налаштована на розмову, але її погляд сповнений недомовленості.