Читати книгу - "Академія Арканум, Солен Ніра"

Я прокинулася рано вранці. Сонце ще не піднялося, і все навколо було тихо, немов цей світ ще не готовий прокинутись. Я обережно вийшла з ліжка, щоб не потривожити інших, і взяла кілька глибоких вдихів. Мені не хотілося, щоб сьогоднішній день був таким, як попередні, але все знову було пов’язане з одним — з моїм вибором.

Вчорашня розмова з Ноланом не залишала мене. Його слова і його погляд були як пристрасть, яку важко забути. І все ж, я залишала їх у собі, намагаючись не виявляти жодних емоцій на поверхні. Але це було майже неможливо.

Я витягнула з шафи свій плащ і взяла сумку. Потрібно було виходити. Кроки відчувалися важкими, але це було лише відчуття. Важливо було бути впертою і продовжувати рухатися, попри все, що не давало спокою.

Сьогодні ми знову йшли на тренування. Я не була впевнена, що Нолан не буде поруч, і це напружувало. Моя мета була чіткою: пройти ці випробування і довести, що я здатна на більше, ніж всі навколо думали. Але як він, з його впевненістю, впливав на мене? Це було запитання, яке не давало мені спокою.

Зібравшись з силами, я вийшла в коридор і застала Калеба, який чекав на мене біля дверей.

— Ти не спала, — сказав він, дивлячись на мене з таким поглядом, який я не могла розтлумачити. — Потрібен час, щоб це все осмислити. Сьогодні знову буде важко?

Я злегка всміхнулася, хоча й відчувала, що всередині мене немає легкості. Його турбота була настільки очевидною, що я майже не могла зрозуміти, чи це дружня підтримка, чи щось більше.

— Я впораюся, — відповіла я. — Мені потрібно більше простору, але я… не думаю, що це буде так вже й складно. Пройду.

Калеб поглянув на мене з уважним поглядом, але сказав лише:

— Ти сильна, Ясемін. Вірю в тебе.

Ці слова заспокоїли мене. Ось така простота, а я чомусь завжди це шукала. І водночас ці слова звучали, як підтвердження того, що він все-таки вірить у мене більше, ніж я сама.

Ми йшли разом до тренувальної зони, і я почала відчувати, як тиск зменшується. Це була звичайна частина дня, звичайне тренування, і все ж усередині мене вже було багато питань, на які я не могла дати відповідей. І серед них було лише одне, найголовніше: що саме від мене чекає Нолан?

Як тільки ми увійшли в тренувальну залу, я помітила його. Він стояв біля стіни, обличчя знову спокійне, як зазвичай. Він був тим, ким я не могла не захоплюватися — стриманий, холодний, з такою впевненістю, яка відразу кидалась в очі. Але цього разу я вирішила, що не дозволю своїм емоціям повністю захопити мене. Я вже стільки разів відчувала цю тривогу, що не хочу знову піддаватися їй. Моя мета була ясною, і я мала йти лише до неї.

Нолан подивився на мене, коли я наближалася, і його погляд був спокійним, як завжди.

— Ти готова? — запитав він, його голос звучав спокійно, але з чимось таким, що я не могла ідентифікувати.

Я кивнула, хоча серце билося швидше, ніж зазвичай.

— Я готова, — відповіла я, і навіть намагалася виглядати так, якби ця впевненість була справжньою. Але чи була вона?

Тренування пройшло довше, ніж я очікувала. Ми виконували складні вправи, і я не могла позбутися відчуття, що Нолан уважно спостерігає за кожним моїм рухом. У кожному погляді я відчувала тиск, але й деяку приховану підтримку. І це давало мені сили рухатися далі.

Нарешті, після останньої вправи, ми сіли на лаву, і я намагалась зробити вигляд, що все добре. Але в мені все ще була незрозуміла тривога. Нолан, здається, це відчував.

— Ти надто напружена, Ясемін. Ти не можеш тягнути це на собі весь час. Я бачу це в твоїх очах.

Це було як виклик, і я не могла відповісти одразу. Як йому це вдається? Як він зміг зрозуміти, що саме мені не вистачає?

— Це лише тренування, — сказала я, намагаючись приховати нервозність.

Але Нолан не відповів. Він просто подивився на мене ще кілька секунд, і я відчула, як він аналізує мої слова, мої рухи. Його мовчання було важким, але в ньому я також помітила якісь моменти розуміння.

— Ні, Ясемін. Це більше, ніж просто тренування. І ти знаєш це.

Я замовкла. Він правий, але я не могла зізнатися в цьому. Щось всередині мене відмовлялося бути відкритою. І, можливо, саме тому я відчувала, що знову заблукаю в тому, що приховувала.
Небо над нами темніло, і в повітрі відчувався свіжий подих ночі. Я йшла поряд з Ноланом, його силует був різким і чітким на фоні затемненого лісу. В обстановці цієї природної тиші мої думки залишалися здебільшого на ньому — на його погляді, який здавався таким холодним і водночас пронизливим. Я відчувала його присутність більше, ніж будь-що інше.

— Я хочу зрозуміти тебе, Ясемін, - сказав він раптом, звертаючись до мене без попереднього натяку. Це було так різко, що я навіть не встигла відреагувати на його слова.

Я повернула голову до нього, але він тримав погляд на дорозі, неначе жодним чином не порушуючи той бар’єр, який залишався між нами.

— Ви хочете зрозуміти мене? - я всміхнулась, але в моїх словах звучала нотка сумніву. Від нього це було важко очікувати. Він завжди був настільки стриманим, що будь-яка спроба проникнути в його внутрішній світ виглядала чимось надзвичайно складним.

— Так, - відповів він і зупинився, залишаючи мене на крок позаду. Я підійшла ближче, щоб почути його слова чіткіше. - Мені цікаво, чому ти така… особлива. І чому все, що ти робиш, має таку глибину.

Я затримала подих. Не очікувала від нього таких слів, і ще більше здивувало, що він сказав це без іронії. Це було важливо — важливо для мене. Важливо, бо це дозволяло побачити, що він дійсно звертає увагу.

— Я не знаю, чи це можна пояснити словами, - відповіла я, трохи задумавшись. - Можливо, ви зрозумієте це, коли побачите більше. Я не просто вивчаю магію… Я намагаюся зрозуміти себе, моє місце у всьому цьому.

Нолан стояв мовчки, ніби зважуючи кожне моє слово. Потім він повільно знову пішов, і я слухала його кроки поряд. Він був ще далі, ніж я гадала, але водночас поруч, як завжди.