Читати книгу - "Жах у старій глині, Віталій Бівер"

Проект розпочали всі разом на початку літа. Головним інженером був Кузьма. Яму вирили два на три метри. Копали довго — десь два тижні, бо лопату доводилося приносити по черзі. Вийшла глибина в метр. Стіни укріпили камінням із кар’єру. Робили на совість, як нам здавалося, — на роки. Дах мав бути міцним: основа з грубих вербових гілок, поверх яких ляже Сомова клейонка.

Станом на зараз стіни вже виклали камінням з кар*єру, підлогу вирівняли й утрамбували. По центру стояв збитий із фанерних дощок стіл та лавки. Сом ті дошки якось знайшов на узбіччі дороги.

— Напевно, хтось викинув, — сказав він тоді, захеканий і задоволений.

Залишився останній штрих — дах.

Новосілля мало відбутися на Івана Купала. Тоді ми планували зібратися в нашій новобудові під накритим дахом, із запасами їжі на всю ніч і купою старих автомобільних шин.

Вогнище обіцяло бути солідним і, без сумнівів, значно кращим за інші, які безумовно будуть палахкотіти тієї ночі в різних куточках села.

Бували дні, особливо безтурботні, коли ми будували сховок, і я майже не згадував розповідь Андрія. Він часто приходив допомагати, як-от тоді, коли приніс дюжину цвяхів для зміцнення даху. У компанії був як завжди — жартував, парирував кпини Захара й Мирона. Але його погляд жеврів чимось відстороненим. Те, що сталося, не вивітрилося, а оселилося в ньому тугим вузлом десь у грудях.

Юра теж це помічав, хоча, напевно, не так глибоко, як я. Він тільки знизував плечима, коли погляд Андрія ставав порожнім. Той випадок знали лише ми троє. І це знання точило нас ізсередини. Нам здавалося, що якщо так триватиме, стара ропуха зачарує нас своїм оком і затягне по одному. Спершу мене. Потім Юрка.

                                                                                         ***

Турма — так ми називали свою компанію. Калейдоскоп підліткових типажів. Головував Кузьма, наш мозковий центр і дороговказ. Його поважали всі, хоч був молодшим за Мирона на рік.

Мирон Бук, його неофіційний заступник, був скалкою в дупі. Брав на себе роль батога і покладався на свої габарити. Книжки носив лише тому, що змушувала мама, та ще й для того, щоб домальовувати непристойності на ілюстраціях. Завести його було легко, і Сом  з Юрком цим користувалися — провокували, а потім утікали, здіймаючи куряву. Мирон був і страшним Фомою невіруючим.

— Знаєте, — говорив він, дивлячись просто на мене, хоч звертався до всіх, — я тоді за ті гроші купив собі той самий викидний ножик, який давно хотів. Ще й на два морозива залишилося. Ха, спасибі, страхопуди!

Я лише кисло кривився.

Був і Захар Сомик, якого всі кликали просто Сом, і Марко Джура. Сом — знайдибіда і жартівник. Міг, здається, навіть камінь розсмішити.

Марко жив футболом. Від 22 номера на спині до зачіски і гетрів, які майже не знімав. Саме з ним у нападі ми громили суперників. Він бігав швидко, я діяв чітко — і разом виходило топ. Єдиний його мінус (як сам вважав) — він майже всім вірив і часто трусився.

Коли Мирон заліз у хату, Марко теж дав йому дві гривні. І хоча сам не  надто сильно хотів дізнаватися, що там усередині - слухав із широкими  очима.

                                                                                          ***

Одного вечора переддень дійству, коли у високій траві вже починали дзижчати цвіркуни, а сонце ховалося за горизонт, ми всі разом сиділи півколом і гордо дивилися на результат. Я був страшенно втомлений, до свята залишався день, тож можна сказати, ми навіть перевиконали план. Наш бункер виглядав пристойно, і хотілося просто сидіти й милуватися ним. Юрко сидів поруч і гриз мозолі на долоні, а я, сперши голову на руку, приліг на теплу землю.

— Хух, ну все, готово, — Кузьма звернувся до всіх.

— Можна заїздити? Завтра валізи спакую. — Крекнув в мене за спиною Сом.

— Ну тепер на крайняк тобі  є де подітись, коли мамі дзвонитиме класна керівничка. Відповів Кузьма.

— Ха, то я з вересня точно тут! — Сом штовхнув плечем Юрка, і ми всі засміялись.

Коли сміх трохи вщух, Кузьма посерйознішав:

— Ну, що, всі будуть завтра? Але серйозно. Якщо сумніваєшся — мінус.

Ми всі закивали.

— Я буду точно, — відповів я.

— І я теж, — майже синхронно відповіли Андрій і Юрко.

— Не боїтесь? Це ж ніч на Івана Купала — єхидно протягнув Мирон.

Марко підняв стривожений погляд:

— Мирон, ти ж так само будеш. Якщо навіть ти не боїшся, то чому вони повинні?

Сом також став на наш захист:

— Про що ти, Мирон? Всі ми знаємо, що ти просто шукаєш приводи для страху.

Мирон криво всміхнувся:

— Ага, мели що хочеш, Сом, але я знаю, як вони трусяться від тієї хати.

Я на мить нервово стиснув кулаки — не хотілося зараз говорити про це. Останнім часом тієї хати було занадто багато в моєму житті. Щоб відволіктись, я закинув голову в небо. Перші зірки вже з'являлися на сірому тлі. Навколо посилила дзижчання комашня.