Читати книгу - "Небудь-де"

Діставшись до квартири, Ричард наповнив ванну гарячою водою, покинув одяг на ліжку в спальні, пішов голий через коридор і занурився в розніжливі води. Він вже майже задрімав, коли почув, як клацає у дверях ключ, і діловий чоловічий голос каже:

— Звісно, ви перші, кому я сьогодні її показую, але список зацікавлених наразі вже довший за мою руку.

— Вона не така велика, як я уявляла після опису, що вислала ваша контора, — сказала жінка.

— Так, вона компактна. Але я схиляюся до того, щоб вважати це перевагою.

Ричард не завдав собі клопоту замкнути двері ванної. Врешті-решт, він був сам у квартирі.

Хрипкіший, жорсткіший чоловічий голос мовив:

— Ви наче казали, що вона без меблів. Мені здається, що меблів тут до біса.

— Попередній пожилець, певно, залишив свій пожиток. Цікаво. Мені про це нічого не сказали.

Ричард став у ванні на ноги. Але тоді, через те, що був голий, а люди могли увійти будь-якої миті, він знов опустився у ванну, після чого доволі безпорадно пошукав очима рушника.

— Дивись, Джордже, — сказала жінка з коридору. — Хтось покинув рушника на стільці.

Ричард оглянув і відкинув як заміну рушнику губку, напівпорожню пляшку шампуню й жовту гумову качечку.

— А ванна тут яка? — спитала жінка.

Ричард схопив мачулку й розвісив її спереду нижче пояса. Тоді він підвівся, став спиною до стіни й приготувався скам'яніти від смертельного сорому. Двері відчинилися. До ванної ввійшли троє: юнак у пальто з верблюжої шерсті й пара середнього віку. Ричард подумав, чи вони так само зніяковіли, як і він.

— Розміром похизуватися не може, — сказала жінка.

— Це компактність, — м'яко виправило її верблюже пальто. — Не потребує значних зусиль для догляду.

Жінка провела пальцем по раковині й наморщила носа.

— Гадаю, ми все побачили, — сказав чоловік середнього віку.

Вони вийшли з ванної.

— Тут було би зручно, — сказала жінка.

Розмова продовжилася в притишених тонах. Ричард виліз із ванни й підступив до дверей. Він помітив рушника, що висів на стільці в коридорі, висунувся й схопив його.

— Ми беремо її, — сказала жінка.

— Справді? — спитало верблюже пальто.

— Це саме те, що треба, — пояснила вона. — Або стане таким, коли ми обживемося. Можна підготувати її на середу?

— Звісно. Ми повиносимо цей мотлох вже завтра, без проблем.

Змерзлий і загорнутий в рушник Ричард, з якого крапало на підлогу, кинув на нього сердитий погляд.

— Це не мотлох, — сказав він. — Це моє добро.

— Тоді ми візьмемо ключі у вашій конторі.

— Перепрошую, — жалібно сказав Ричард. — Я тут живу.

Вони проштовхалися повз Ричарда до дверей.

— Приємно мати з вами справу, — сказало верблюже пальто.

— Ви… хоч котресь із вас мене чує? Це моя квартира. Я тут живу.

— Якщо ви надішлете контракт факсом мені на роботу… — сказав хрипкий чоловік, а тоді двері грюкнули, і Ричард залишився стояти в коридорі квартири, що колись була його. Він мовчки тремтів від холоду.

— Це, — оголосив Ричард світові, прямо заперечуючи докази, отримані через органи чуття, — не відбувається насправді. — Бетфон заблимав фарами й пронизливо задзвонив. Ричард втомлено підняв слухавку. — Алло?

У слухавці пошипіло й потріщало, неначе дзвонили десь дуже здалеку. Голос по той бік дроту був незнайомий.

— Це містер Мейг'ю? — сказав він. — Містер Ричард Мейг’ю?

— Так, — відповів він. А тоді зрадів і додав: — Ви мене чуєте? Слава Богу. Хто це?

— Ми з напарником зустрічалися з вами в суботу, містере Мейг’ю. Я намагався довідатися про місце перебування певної юної леді. Чи ви пам’ятаєте? — голос мав масні, гидкі, лисячі інтонації.

— А, так. Це ви.

— Містере Мейг’ю. Ви сказали, що Дуері з вами немає. У нас є підстави вважати, що ви прикрасили правду, і то немало.

— А ви назвалися її братом.

— Усі люди браття, містере Мейг’ю.

— Її тут вже немає. І я не знаю, де вона.

— Нам це відомо, містере Мейг’ю. Ми діамантово недвозначно свідомі обох цих фактів. І якщо бути несказанно відвертим, містере Мейг’ю — а я впевнений, ви хотіли б, щоби я був із вами відвертий, чи не так? — то на вашому місці я б не переймався юною леді. Її дні вже полічені, і сума записується навіть не двозначним числом.

— Навіщо ви мені дзвоните?

— Містере Мейг’ю, — був радий пояснити містер Круп, — ви знаєте, яка на смак ваша власна печінка? — Ричард нічого не сказав. — Просто містер Вандемар пообіцяв мені власноруч вирізати вам вказаний орган і запхати до рота, перед тим як остаточно перерізати вашу жалюгідну тоненьку горляночку. Тож виходить, що про її смак, ви, певно, дізнаєтеся з перших уст, чи не так?

— Я зараз же дзвонитиму в поліцію. Ви не можете отак мені погрожувати.

— Містере Мейг’ю. Дзвоніть кому забажаєте, але мені було б сумно, якби ви розцінили це як погрозу. Ані ваш покірний слуга, ані містер Вандемар ніколи не погрожуємо, хіба не так, містере Вандемар?

— Ні? А що ж ви тоді, в біса, оце робите?

— Ми даємо вам свою обіцянку, — сказав містер Круп крізь шум статики, шипіння й луну. — І ми знаємо, де ви живете. — І він поклав слухавку.

Ричард міцно тримав слухавку й дивився на неї, а тоді тричі втопив кнопку 9: пожежники, поліція й швидка.

— Невідкладна допомога, — сказав оператор вказаної допомоги. — Яка служба вам потрібна?

— Переведіть мене, на поліцію, будь ласка. Один чоловік щойно погрожував убити мене, і мені здається, що то був не жарт.

Зависла пауза. Ричард сподівався, що його перемикають на поліцію. За кілька секунд голос сказав:

— Невідкладна допомога. Алло? Там хтось є? Алло? — і Ричард поклав слухавку бетфону, пішов до спальні, вдягнувся, бо тремтів од наготи, холоду, страху і того, що більше нічого не міг вдіяти.

Нарешті, після певних вагань, він витяг з-під ліжка чорну спортивну сумку й поклав до неї шкарпетки. Тоді спіднє. Кілька футболок. Паспорт. Гаманець. На ньому були джинси, кросівки, товстий светр. Він пригадав, як дівчина, що називалася Дуері, прощалася з ним. Те, як вона замовкла, як сказала, що їй шкода…

— Ти знала, — сказав він до порожньої квартири. — Ти знала, що так станеться. — Він пішов на кухню, взяв трохи фруктів з миски й поклав до сумки. Застебнувши її,