Читати книгу - "Ангел Золоте Волосся, Зірка Захаровна Мензатюк"

Галі згадалися вечори над Десною: золотаве полум’я відбивається в темному плесі, немов яскрава чарівна квітка; тато підкидає хмиз, і снопи іскор злітають до зірок, а зорі в небі густі-прегусті. Батьки розмовляють про щось хороше, втихомирений Степанчик дрімає в мами на колінах, а навколо чорна таємнича ніч, яка не лякає, бо біля вогнища затишно й тепло. Мов у Бога за плечима, як каже бабуся Віра.

- Я ніколи не ночувала в наметі, - зізналася Сабіна.

- Якщо хочеш, ми візьмемо тебе на вихідні, - несподівано для себе запропонувала Галя. - Якщо, звичайно, ще колись поїдемо на Десну...

- Обов’язково поїдете, - підбадьорила її Сабіна. Так приязно, від щирого серця підбадьорила!

Хто б міг подумати! Крута Сабіна, модниця, дочка банкіра. Галя вважала її гордячкою. А вона зовсім інакша. Співчутлива, щира. Ще й уміє берегти таємниці. Не лізе в душу, а розмовляє просто і приязно, ніби з Галею не трапилося нічогісінько поганого.

Галя вдячно глянула на однокласницю. Якби Сабіна вміла, як Ангел Золоте Волосся, читати чужі думки, то прочитала б у Галиній голівці найтепліші вдячні слова.

Дівчатка разом вернулися в клас, і дві сороки, Ісанка й Оля, здивовано зашепотілися між собою, позиркуючи в їхній бік. Мали чого дивуватися: Сабіна водилася з Галею! Вони, мабуть, ще не збагнули того, що сьогодні відкрилося Галі: за модним платтям від Барбері в Сабіни ховалася людяна душа. Хороших людей значно більше, "ніж досі вважала Галя. Варто було лиш пильніше придивитися.

А от Сашко Гнатенко невиправний, хоч скільки придивляйся. Не встигли Галя з Сабіною вмоститися за партою, як він знову, мов заїжджена платівка, завів стару пісню:

- Несе Галя воду...

Чого йому треба? Вже ж ніби Галя йому не заважає, пересівши до Сабіни. Ні, він виводить на все горло:

- Галю ж, моя Галю,

Дай води напиться,

Ти така хороша,

Дай хоч подивиться.

- Дивися! - раптом підхопилася Галя, мовби якийсь чорт її підкинув, і, взявшись у боки, пройшлася павою перед класом (це так бабуся Віра каже: “пройшлася павою”). - Ну що, хороша?

Сашко поперхнувся піснею і раптом почервонів, густо, по саме волосся.

- Вперше бачу, що Сашко червоніє. Як вишенька-черешенька, - захихотіла Галя.

- Ти ж йому подобаєшся, - зауважила Сабіна.

- Та ну... Не може бути!

- Тому він і зачіпає.

- Не може бути, - повторила Галя, проте крадькома озирнулася на зніяковілого Сашка.

Нині справді день дивовиж! Ще й отака новина про Гнатенка. Галя не знала, приємна вона їй чи ні, бо Сашко - бешкетник і баламут, яких мало. Але, якщо подумати, він не безнадійний, а може, навіть непоганий хлопець. Галя йому подобається... Бо він ще не знає, що вона жебракувала в метро.

Від згадки про вчорашнє дівчинку пройняло холодом. Проте десь глибоко-глибоко, на самому денці душі жевріло сподівання: може, не все втрачено? Бо ж Катерина Петрівна - золота людина, бо й Сабіна - хороша, щира дівчинка. Вони не відвернулися від Галі. То, може, в неї ще все буде добре?

13. ПІДСЛУХАНА РОЗМОВА

За всіма своїми клопотами та хвилюваннями Галя давненько не провідувала Степанчика, тож після уроків вибралася до нього. Несла йому гостинець: саморобку барвистого автобуса. Малий любив такі забавки. Галя завбачливо прихопила клей та ножиці, щоб разом зі Степанчиком вирізати і склеїти іграшку.

Проте забава не вдалася. Степанчик був не в настрої.

- Ось тобі булочка з вишнями, ось яблучко. Червоне, рум’яненьке. Степанчик з’їсть його і також стане рум’яним, дужим... - припадала Галя коло братика.

- Не хоцу лябука, дай булку!

Він розламав булочку навпіл і виїв солодку начинку, накришивши на ліжку й на підлозі.

- Хоцу додому! - заявив він, упоравшись.

Ой-йой, перебування в лікарні не пішло йому на користь. Він і був поросям, а тепер зробився ще й неабияким вередою.

- Степанчику, в тебе ніжка болить, на ніжці буба! Почекай, лікарі її вилікують, щоб Степанчик міг бігати, - якомога ласкавіше почала вмовляти його Галя.

- Не хоцу лікувати! Забели мене! - перебив її малий. Його губки зломилися, а сині оченята наповнилися сердитими сльозами.

Ну, все. Коли Степанчик загадав додому, його не вмовиш і не вблагаєш. “Хоцу” - і край! Галя щось йому говорила, пробувала почати гру, але марно. Роззявивши замурзаний вишнями рот, він перейшов з плачу на рев.

- Чекай, чекай, Степанчику! Давай ми зробимо машину. Додому треба на чомусь їхати? Машина Степанчика відвезе. От ми зараз її виріжемо...

Рев припинився. Степанчик засопів, спостерігаючи, як Галя розгортала саморобку, як вирізувала деталі. На оченятах ще блищали сльози, мов роса на волошках.

- Диви, який гарний автобус вийшов! - примовляла Галя, доклеюючи фари. - Він не простий, а чарівний. Він відвезе Степанчика, куди Степанчик захоче. Але треба, щоб висох клей. Ми поставимо наш автобусик ось тут на тумбочку, коло Степанчика. Поки що не чіпай його.

Хлоп’я заспокоїлося й лиш водило очима за Галиними руками.

- Автобус відвезе мене? - з надією перепитав малий.

- Так.

- А цого се не везе?

- Бо ще не висох. Як тільки висохне, відразу й відвезе. Мусиш трошки почекати.

Поки чекатиме, він забудеться, а далі засне, от і буде на сьогодні спокій. Галя зібрала з тумбочки обрізки картону та паперу й подалася в туалет, щоб вимити від клею руки.

- Негарно малих дурити, - зачепив її Степанчиковий сусід по палаті - веснянкуватий хлопчина, що лежав після операції на апендицит.

Дівчинка благально глянула на нього. Негарно, справді. А хіба краще, щоб Степанчик ревів, як сирена?

У туалеті Галя довго-довго мила руки, ще довше сушила їх. Тоді підійшла до вікна. Як вона втомилася! Не від роботи, а від братикових плачів. Вона вже не знала, що придумати, аби забавити малого.

У туалет зайшов ще хтось, зашуміла вода, що наливалася в відро.

- Валентино Петрівно, приберіть, будь ласка, у шостій палаті, там насмітив наш малий пацієнт, - впізнала Галя голос Степанчикової лікарки Ольги Миколаївни. Валентина Петрівна, або тьотя Валя, - то санітарка, огрядна й