Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

— А якщо прямо спитають?

— Скажу, що музика, яку слухають діти, повинна бути без матюків, але я забороняла б її, тільки якби очолювала тоталітарну країну, як-от, скажімо, Китай.

— То ви порівняєте американських християн із китайськими комуністами?

Полін зітхнула.

— Ваша правда, занадто саркастично. А яка ваша думка?

— Слід закликати виконавців, студії та радіостанції виховувати вишуканий смак і не забувати про молодших слухачів. А далі, якщо доведеться, можна додати: «Але цензура — не наша політика».

— Тільки воно нічого не змінить.

— Не змінить, зате прозвучить прийнятно й покаже, що тема вам близька.

Вона кинула на Мілта оцінювальний погляд. Подумала, що вразити його складно. То може, поставити запитання, яке крутиться в неї на язику? Зваживши, вирішила, що можна.

— У якому віці ви сказали самі або почули від однолітків матюки?

Мілт знизав плечима, геть не вражений.

— У дванадцять-тринадцять.

Вона обернулася до Жаклін:

— А ви?

— Десь так само.

— То від чого ми захищаємо своїх дітей?

Мілт промовив:

— Я не кажу, що Мур має рацію, але вважаю його загрозою для вас. Чи не в кожній промові він називає вас лібералкою.

— Розумні консерватори знають, що змін не зупинити, однак їх можна вповільнити. Щоб у людей був час звикнути до нових ідей і вони не кидалися на політиків зі звинуваченнями. Головна помилка лібералів — бажання радикальних змін тут і зараз. Через що й потерпають.

— Можете написати це на футболці.

То була одна з улюблених приказок Мілта. Він вважав, що мало хто з виборців зрозуміє думку, якої не можна висловити принтом на футболці. Той факт, що він майже ніколи не помилявся, робив його ще нестерпнішим.

Полін відповіла:

— Мілте, я хочу перемогти.

— І я.

— Я просиділа за цим столом два з половиною роки, та відчуття таке, що майже нічого не встигла. Мені потрібен ще один термін.

Озвалася Жаклін:

— Оце правильно, пані президентко.

Прочинилися двері, й до них зазирнула Ліззі Фрібурґ — тридцятирічна секретарка з копицею пишного кучерявого волосся.

— Радник з питань нацбезпеки вже тут, — повідомила вона.

— Чудово, — відповіла Полін.

Зайшов Ґас Блейк, і вмить кабінет немовби зменшився. Ґас і Мілт привіталися стриманими кивками: вони не дуже ладнали один з одним.

Тепер із президенткою зібралося троє найближчих радників. Кабінети голови її адміністрації, радника з нацбезпеки та віцепрезидента були в Західному крилі, за якихось кілька кроків звідси, і таке близьке сусідство означало, що очільницю держави вони бачать частіше за будь-кого іншого.

Полін звернулася до Ґаса:

— Мілт розповів мені, що Джеймс Мур наміряється цензурувати попмузику.

Ґас обдарував її чарівливою посмішкою:

— Ви — лідерка вільного світу, але переймаєтеся попмузикою?

— Я вже питала в Мілта, в якому віці він уперше почув матюки. Каже, у дванадцять. А ви, Ґасе?

Радник відказав:

— Я народився в Південному Лос-Анджелесі, тож, напевно, це були мої перші слова.

Посміявшись, Полін повела далі:

— Обіцяю, що нікому про це не скажу.

— Ви хотіли обговорити Аль-Бустан.

— Так. Пропоную влаштуватися трохи зручніше.

Вона встала з-за столу. Посеред кабінету стояли два диванчики, розділені кавовим столиком. Полін сіла на один, Мілт і Жаклін — навпроти. Зайнявши місце біля Ґрін, Ґас промовив:

— Проект «Клеопатра» дає плоди.

Мілт перепитав:

— Клеопатра?

Ґаса це вочевидь роздратувало. Мілтові бракувало терпіння перечитувати всі звіти.

На відміну від Полін, яка пояснила:

— У ЦРУ є агент під прикриттям, який надав дуже цінні розвіддані про базу ІДВС у Ніґері. Учора об’єднані сили американської, французької та місцевої армій зрівняли її із землею. Про це йдеться в ранковому звіті, з яким вам, напевне, забракло часу ознайомитися.

Мілт відповів:

— Боже милий, разом із французами?

Ґас сердито зиркнув на нього.

— Ви хоч щось знаєте? — запитав стримано. — Більшість тамтешніх країн — колишні французькі колонії.

— Гаразд.

Як жінка Полін завжди переймалася, що вона занадто м’яка, скромна й співчутлива, щоб командувати армією. Сказала:

— Я оголошу цю новину сама. Джеймс Мур любить попатякати про терористів. Час показати народові, що по-справжньому з ними бореться президентка Ґрін.

— Слушна думка.

Полін повернулася до голови адміністрації:

— Жаклін, скажете Сандіпу підготувати пресконференцію?

Сандіп Чакраборті був директором з комунікацій.

— Авжеж.

Жаклін зиркнула на годинник. Уже з полудня звернуло.

— Сандіп запропонує зібрати журналістів завтра зранку—для максимального охоплення телеаудиторії.

— Прекрасно.

Озвався Ґас:

— Маю деякі подробиці, що не ввійшли у звіт, бо ми самі тільки-но їх отримали. Насамперед керувала операцією полковниця Сюзан Маркус.

— Жінка на чолі операції?

Ґас усміхнувся:

— Тільки не вдавайте, що здивовані.

— Це чудова новина. Тепер можна казати: «Якщо хочете грубої сили, поставте на чолі жінку».

— Похвалите полковницю Маркус і заразом себе.

— Залюбки.

— У звіті також сказано, що зброя в терористів китайського та пів-нічнокорейського походження.

Мілт зауважив:

— Навіщо Пекіну їх озброювати? Я думав, китайці не люблять мусульман. Хіба вони не засилають їх на перевиховання в табори?

— Про жодну ідеологію тут не йдеться. Китай і Північна Корея непогано заробляють на торгівлі зброєю, — пояснила Полін.

— Не варто продавати її ІДВС.

— Вони все заперечуватимуть. До того ж вогнепалів повно на вторинному ринку. — Полін знизала плечима. — Що тут удієш?

Ґас здивував її, ставши на бік Мілта:

— Пані президентко, віцепрезидент має рацію. У ранковому звіті не вказали, що в терористів були три стосімдесятиміліметрові північно-корейські установки М-1978 «Коксан» на шасі від китайського танка «Тип-59».

— Господи. Цього на базарі в Тимбукту не купиш.

— Еге ж, не купиш.

Полін замислилася.

— Не можна заплющувати очі на таке. Недобре вже те, що вони отримали автомати. Однак їх у світі повно, а весь ринок контролювати неможливо. Та артилерія — це зовсім інша річ.

— Згоден з вами, — мовив Ґас. — Тільки не знаю, як тут бути. Американські виробники озброєння не можуть продавати його за кордон без дозволу уряду. Я щотижня отримую заявки. Інші країни мали б чинити так само, але ні.

— Можливо, вдасться підштовхнути їх до цього.

— Слушно, — погодився Ґас. — Маєте якісь варіанти?

— Можна запропонувати резолюцію ООН.

Мілт зневажливо пхикнув.

— ООН? Від них користі — нуль.

— Але це приверне увагу до Китаю. Самі вже дебати можуть його стримати.