Читати книгу - "Лють"

Гарячі сльози пекли йому очі. Хтось мав би накрити її. Не можна було, щоб вона отак лежала і всі на неї дивилися.

Судмедексперт нахилився і, притиснувши донизу нижню щелепу, зазирнув їй до рота.

— Язика немає, — сказав він.

— Господи, — прошепотів хтось із поліцейських. — Це ж лише дитина.

Майкл ковтнув слину, відчуваючи, як горло стискає від горя.

— П’ятнадцять, — уточнив він. Минулого тижня їй виповнилося п’ятнадцять. Він ще й подарував їй м’яку іграшку, жирафу. — Їй було п’ятнадцять.

Частина 2

Розділ 7

2 жовтня 2005 року

Джону Шеллі був потрібен телевізор. Останні два місяці він тягнув лямку на паскудній роботі, щодня з’являвся вчасно, завжди йшов останнім, виконував кожнісіньке дурнувате завдання свого прискіпливого шефа, тож він не просто потребував телевізора — він на нього заслуговував. Не якогось модного, а звичайного кольорового, щоб був із пультом керування і показував ігри університетської ліги американського футболу.

Він хотів бачити, як грають його команди. Він хотів тримати пульт у руці, і якщо «Джорджія» гратиме погано (а найпевніше, так воно й буде), хотів перемкнути канал і дивитися, як «Флориді» надеруть зад. Він хотів дивитися дешеві шоу в перервах між таймами, слухати дурних коментаторів, дивитися, як «Тулейн» грає проти «Південного Міссісіпі», техаський «Ей-енд-ем» — проти луїзіанського «Державного», Військова академія — проти Військово-морської, чорт забирай. А на День подяки він хотів оргію ігор кубка, і тоді він перемикатиме на великих цабе: «Патріотів», «Рейдерів», «Орлів», — і все це помалу наближатиме Джона Шеллі до тієї магічної миті у лютому, коли він сидітиме у своїй паскудній кімнаті у паскудній нічліжці й дивитиметься клятий Суперкубок — сам-один вперше в житті.

Шість днів на тиждень за останні два місяці він зажурено дивився з вікна автобуса на будівлю магазину «Атланта-сіті-рентол». «Запорука кредиту — це ваша робота» — запевняла вивіска у вікні, проте зірочка, така крихітна, що більше нагадувала роздушеного жука, це спростовувала. Хвалити Бога, він був занадто нервовий, щоб зайти в крамницю й пошитися там у дурні. Джон саме стояв перед вхідними дверима, його серце трусилося в грудях, як пес, який гадить персиковими кісточками, коли раптом йому в очі впав дрібний шрифт на плакаті. «Два місяці» — було написано крихітними буквочками. Ви повинні були працювати не менше від двох місяців, щоб вам дозволили виплатити п’ятдесят два щотижневі внески по двадцять доларів за телевізор, який у роздрібному продажу в звичайній крамниці потягнув би баксів на триста.

Але Джон не був звичайною людиною. Навіть попри нову стрижку, ретельно поголене обличчя чи добре випрасувані літні штани, люди його цуралися, бо відчували, що він не такий, як інші. Навіть на роботі, на автомийці, куди йшли переважно безробітні зайдисвіти, щоб мити машини й витягувати пилососом бозна-що з задніх сидінь позашляховиків, від нього трималися подалі.

І тепер, через два місяці, Джон сидів на краєчку стільця, щосили стримував тремтіння ноги і чекав свого телевізора. Прищавий юнак, який зустрів його біля дверей, не квапився. Він узяв у Джона заповнений бланк заяви і побіг кудись углиб крамниці ще двадцять хвилин тому. Заява. Ще одна річ, про яку забули згадати в оголошенні. Адреса, дата народження, номер соціального страхування, місце роботи — усе, крім клятого розміру його спідньої білизни.

Як на недільний полудень, у «Атланта-сіті-рентол» було гамірно. Працювали всі телевізори, на телевізійній стіні спалахували яскраві картинки, шепотіли притишені голоси в передачах про природу, на каналах новин і в програмах про ремонт. Усе це дзижчало у нього у вухах, шум був майже нестерпний. Забагато світла лилося з великих, від підлоги до стелі, вікон. Телевізійні екрани сяяли надто яскраво.

Він неспокійно завовтузився на стільці, відчуваючи, як по спині стікають краплини поту. Наручного годинника Джон не мав, проте в крамниці висів великий настінний. То була помилка дизайнера, надто зважаючи на те, що годинник виконував лише одну функцію — нагадував людям, що вони застрягли тут, чекаючи, коли вийде якийсь малий, який тільки-но закінчив школу, і скаже щасливому покупцеві, що йому випала величезна честь викласти ще п’ятсот баксів за DVD-плеєр фірми «Тояматоканава».

— Лише телевізор, — прошепотів Джон сам до себе. — Лише маленький телевізор.

Нога знову засмикалася, та він не завдав собі клопоту її приборкати. Його руки стискалися й розтискалися, а це вже було погано. Він мусив якось це припинити. На нього вже витріщалися люди. Батьки намагалися тримати дітей поближче до себе.

— Сер? — перед ним стояв Рендол, Джонів особистий продавець-консультант. На обличчі в нього застигла усмішка, яка б і лабрадора змусила завагатися. — Пробачте, що змусив чекати. — Рендол простягнув руку, неначе вважав, що Джону потрібна його допомога, щоб підвестися.

— Не треба, — сказав Джон, намагаючись бути ввічливим, і встав.

Відтак роззирнувся навколо, не розуміючи, що відбувається. Хлопець був до нього занадто люб’язний. Невже сталося щось? Хтось викликав поліцію?

— Можемо запропонувати вам один з цих телевізорів на вибір. — І Рендол повів його вглиб крамниці, де світилися великі екрани.

Джон зупинився перед телевізором, що здавався неосяжним, як екран у кінотеатрі. Телевізор був майже як він заввишки та вдвічі ширший.

Рендол узяв пульт керування, що за розмірами більше нагадував книжку.

— У цьому «Панасоніку» реалізовано прогресивну технологію глибокого чорного кольору, яка дає вам…

— Заждіть хвилинку. — Джон обійшов телевізор по колу. Завтовшки він був усього кілька дюймів. А ціна на ціннику змусила Джона розсміятися. — Я ж вам казав, скільки заробляю.

Рендол розплився в усмішці й ступив крок уперед, через що у Джона виникло бажання відступити назад. Але він стійко втримався на місці, й хлопець, притишивши голос, сказав:

— Ми з розумінням ставимося до того, що в деяких наших клієнтів є побічні джерела прибутку, про які вони не згадують у своїх заявах на отримання кредиту.

— Справді? — спитав Джон, розуміючи, що відбувається щось протизаконне, але не спроможний збагнути, що саме.

— Ваша кредитна історія… — Голос Рендола звучав трохи збентежено. — Ми отримали дані про ваші кредитні картки.

— Які кредитні картки? — спитав Джон.

Та в нього навіть клятого поточного рахунку не було.

— За це не хвилюйтеся. — Рендол поплескав Джона по плечу, наче вони були давніми приятелями.

— Які кредитні картки? — повторив Джон.

М’язам у руці кортіло скинути хлопцеву руку