Читати книгу - "Сповідь відьом"

Усередині мене привітали біло-жовті човни на стелажах. Там були великі восьмимісні човни для першої чоловічої команди, трохи вужчі човни для жінок і решта — менші за розміром і гірші за якістю. З носа одного із блискучих нових човнів, на якому ще не встигли встановити кріплення для весел, висіла табличка з написом-інструкцією для візитерів: «Ніхто не має права забрати з цього дому коханку французького лейтенанта без дозволу президента Човнярського клубу Нью-Коледжу». Назву човна нещодавно зобразили на його борту трафаретом із літерами у вікторіанському стилі — в пам’ять про випускника Нью-Коледжу, котрий вигадав цього персонажа і написав відповідний роман.

Углибині елінгу на підставках, розташованих на висоті стегна, стояв вузький довгий безшумний човен з електродвигуном. «Господи, бережи Пітера», — подумала я. Він мав звичку залишати ялик на долівці елінгу. На сидінні лежав аркуш з оголошенням: «Загальне тренування — наступного понеділка. Човен буде на стелажі».

Я скинула кросівки, взяла зі схованки біля дверей весла з вигнутими лопатями і понесла їх до пристані. А потім повернулася за човном.

Ялик потихеньку плюхнувся на воду, і я однією ногою стала на сидіння, щоб човен не віднесло, поки я вставлятиму в кочети весла, що скидалися на пару гігантських паличок для їжі. Нарешті я обережно ступила в човен і лівою рукою відштовхнулася від пристані. Ялик відплив від берега.

Веслування було для мене як релігійне дійство, що складалося з певних ритуалів та рухів, повторюваних доти, поки вони не перетворювалися на медитацію. Ці ритуали починалися тієї миті, коли я торкалася приладдя, але справжня магія відбувалася від поєднання точності, ритму та сили, яких потребувало веслування. З часів навчання на старших курсах ніщо так не заспокоювало мене, як веслування.

Зануривши весла у воду, я зробила перший рух під водою. Потім пришвидшила рухи, щоразу допомагаючи собі ногами. Я відчувала дотик кожної краплі води, що потрапляла мені на шкіру, коли весла виринали і знову зникали під хвилями. Холодний різкий вітер із кожним змахом весел проникав мені під одяг.

Коли мої рухи увійшли в бездоганний ритм, мене охопило відчуття льоту. У такі благословенні моменти я немов зависала у часі та просторі — моє тіло ніби ставало невагомим і пливло над рікою. Мій швидкий маленький човник мчав уперед, і я коливалася в такт із човном та його веслами. Заплющивши очі, я всміхнулася — і події цього дня стали дріб’язковими та незначущими.

Навіть із заплющеними очима я відчула, як небо потемніло, і гуркіт транспортного потоку засвідчив, що я пропливла під Донінгтонським мостом. Знову виринувши на світло, я розплющила очі — і враз відчула на грудях холодний дотик погляду вампіра.

На мосту була постать, вітер маяв поли довгого пальта. Я не роздивилася його обличчя, але високий зріст і міцна статура вампіра підказували, що то був Метью Клермон.

Знову він.

Я вилаялася і мало не впустила одне весло. Центральна оксфордська пристань була неподалік. Думка про те, щоб удатися до забороненого маневру — перетнути річку і гепнути вампіра веслом по голові — видалася мені надзвичайно спокусливою. Я обмірковувала свій план, аж раптом помітила на пристані тендітну жінку в заляпаному комбінезоні. Вона курила цигарку і розмовляла по мобільному телефону.

То була нетипова картина для оксфордського елінгу.

Жінка підняла голову, і я фізично відчула на шкірі її погляд. Демон. Вона скривила рота у вовчий вишкір і щось сказала по телефону.

Дивно, дуже дивно. Як з’являється Клермон, за ним щоразу цілий сонм різної нечисті. Я відкинула свій план і спрямувала тривогу у веслування.

І таки спромоглася здолати чималий відрізок річки за течією, але тепер моя подорож геть втратила безтурботність. Перед таверною «Ізіда» я повернула човен до берега і помітила біля столиків Клермона. Якимось чином йому — пішки! — вдалося дістатися до таверни від Донінгтонського мосту раніше, аніж я домчала сюди на швидкохідному ялику.

Я різко змахнула веслами, підняла їх над водою на два фути наче крила велетенського птаха і ковзнула до хиткої дерев’яної пристані таверни. Поки я вибиралася з човна, Клермон перетнув зелений газон, що нас розділяв, двадцять із гаком футів завдовжки. Під вагою вампіра плавуча платформа просіла у воду і загойдалася, а човен на воді заколихався з нею в такт.

— Що ви, в біса, робите?! — роздратовано напустилася я на нього, коли вибралася з човна і пішла на вампіра нетесаними дошками пристані. Я важко дихала від завзятого веслування, а мої щоки горіли вогнем. — Чому ви зі своїми приятелями переслідуєте мене?

Клермон нахмурився.

— То не мої приятелі, докторе Бішоп.

— Як це не ваші? Відтоді як моя тітка затягла мене проти моєї волі на літній язичницький фестиваль, коли мені було тринадцять, я жодного разу не бачила так багато вампірів, відьом та демонів в одному місці. Якщо вони справді не ваші друзі, то чому ж увесь час вештаються довкола вас, га? — З цими словами я витерла рукою чоло, відкинувши пасма мокрого волосся.

— Господи милосердний… — спантеличено промимрив вампір. — То ті чутки — правдиві.

— Які ще чутки? — роздратовано спитала я.

— Ви й справді гадаєте, що цим… тварюкам хочеться проводити час біля мене? — гидливо спитав Клермон із подивом у голосі.

Я схопила свій пуловер за край і стягнула його через голову. Швидкий погляд Клермона ковзнув по моїх ключицях, оголених руках та кінчиках пальців. Перед ним у звичній веслувальній одежі я раптом відчула себе зовсім голою.

— Так, — відрізала я. — Мені доводилося жити в Оксфорді раніше. Я приїжджаю сюди щороку. І єдина зміна, яка за увесь цей час трапилася, — це ваша поява. Від минулого вечора, коли ви з’явилися і буквально випхали мене з бібліотеки, на мене витріщалися незнайомі вампіри та демони і мені погрожували так само незнайомі відьмаки.

Руки Клермона злегка піднялися, наче він хотів взяти мене за плечі й струснути. При зрості п’ять футів сім дюймів мене важко назвати недомірком, але вампір був такий високий, що я мала закидати назад голову, щоб дивитися йому в очі. Усвідомлюючи різницю у зрості та вазі між мною та Клермоном, я ступила крок назад, схрестила на грудях руки, і покликала на допомогу моє професійне «я», щоб опанувати себе.

— Вони цікавляться не мною, докторе Бішоп. Вони цікавляться вами.

— Але ж чому? Що їм, в біса, від мене треба?

— А ви й справді не знаєте, чому всі демони,