Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

Саме так…

…то можеш мені повірити, що в юності як ніколи сильні захисні механізми. Усі переломи зростаються надзвичайно швидко. Скажімо, мені робилося набагато гіркіше від думки про те, що школа закінчилась, а я й далі хлопчик. От уже навіть узяв участь у вбивстві людини — а все ще хлопчик. Здавалося, вже останні з останніх моїх друзяк зуміли ініціюватися. Один із них при цьому навіть шпокнув однокласницю, котра починала мені подобатися. І дружньо сповістив мене, що вона нічого. Тобто мені довелося зазнати якоїсь такої пекучої суміші заздрощів з ревнощами — жах! Зрештою, в поляків це чомусь одне й те саме слово, ти знаєш. Мені залишалося сподіватись на Львів, на те, що я поїду з дому і буду жити в чужому місті, і там усі вони стануть моїми.

Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагорбах, цілковито зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста ще, либонь, середньовічного. З відчинених вікон там нон-стоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфо-рок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали на мене в траві поблизу фонтанів.

Дуже доречно, браво!

Я мушу пояснити читачам — це була цитата з «Малої інтимної урбаністики».

Яку я написав двадцять два роки по тому. Але, здається, мені вдалося точно все відреставрувати. Десь так воно й було.

Як ти вважаєш, на чому сьогодні зупинимося?

Доведемо справу до прощання з Фраником. Але спершу треба, щоб я не провалив абітуру. Спершу той цілий творчий конкурс, оцінка «добре» і дурнувата співбесіда, під час якої з’ясувалося, що серед моїх майбутніх викладачів превалюють усякі монстри. Потім ще чотири іспити, з українськими мене трохи підрізали, ставлячи по четвірці як за письмовий, так і за усний. Це ламало всі мої плани набрати якомога більше очок у домашніх матчах. Зате потім були дві перемоги на виїзді. На екзамені з німецької я просто перелічив прізвища всіх футболістів «Динамо» — з німецькою вимовою. Два роки тому вони взяли Кубок кубків і Суперкубок і я їх усіх дуже любив. Екзаменатор любив їх не менше за мене. Ми розійшлися, цілком задоволені один одним. Я вступив. Мене чекало Місто.

Щось іще?

Напевно, так. Останні дні серпня, я вже пакуюся до Львова. Вони знаходять мене телефоном, однокласники, тепер уже колишні. Ідея: відсвяткувати в кабаку (тоді це слово на означення ресторану лише з’явилося) наші успішні вступні. Нас набирається восьмеро, нас порівну. Ми дуже красиві, бо нам по сімнадцять років. Ми не ховаючись попиваємо горілку і вино. Ми не ховаючись куримо. Курять лише хлопці. Наше волосся подовшало і наші краватки саме такі, як треба. Щодо дівчаток, то вони лише раз за разом підносять нам вогонь. Тоді саме з’явилась якась така мода — у товаристві кожна дівчина повинна була стежити за своїм хлопцем, за його рухами. Як тільки він вкладав до рота сигарету, вона тут-таки мусила піднести йому вогонь. У цьому був якийсь ритуал. Вони попередньо домовлялися між собою, хто кому підносить. Це означало я хочу бути з цим. Тепер уяви собі: ми куримо все частіше, вогонь спалахує все відвертіше. Мені запалює та сама дівчина, яка почала мені подобатися. Я знаю, що її дер мій товариш, але якого біса. Потім ми танцюємо і вона рухається, дихає, треться настільки безсумнівно, що стає солодко і страшно і треба щось робити з ерекцією. «Я тобі, - шепочу я, — подзвоню зі Львова, ти приїдеш?». Вона втискається в мене з такою силою, що будь-яке «так» блідне. Ми танцюємо ще багато разів, бо це єдине, що в нас є — Танець, і жодної вільної хати на сьогодні.

На сьогодні досить?

Напевно, так.

2. СЮЇТА ДЛЯ «JETHRO TULL» З ОРКЕСТРОМ

Це був рік…

Це був рік 1977-й, дві сімки на кінці. Згущені сімдесяті, найвища концентрація десятиліття. У липні мав настати кінець світу — і не просто у липні, а 7 липня, сьомого сьомого сімдесят сьомого. На наших теренах спостерігалося велике рушення — тисячі сектантів, десятки, сотні тисяч, можливо. Вони звідусіль ішли до підніжжя певної гори — чорт, як же вона зветься? — зараз уже не згадаю, але в будь-якому разі то мав бути їхній Сіон. Вважалося, що ті з них, які зустрінуть цю дату — 7 липня року сімдесят сьомого — у спільній молитві коло підніжжя Сіону, безперечно врятуються від карального вогню. Але настало 8 липня і нічого такого не трапилося. Жодного вогню, уявляєш? Ніхто з нас не згорів, хоч як їм цього хотілося. Їхні проповідники, звісно, відразу ж якось це їм пояснили — я думаю, в них були напрацьовані варіанти.

Отже, нове життя почалося з кінця світу?

Ну так. Який — не виключено — триває досьогодні. Тобто все, що з того моменту відбулось і відбувається зі мною — не інакше як суцільна галюцинація когось, хто насправді увесь цей час горить. Ось уже двадцять вісім років. І мушу визнати, що мені в кайф. Документи на вступ я завіз до Львова 5 липня. Того дня я фактично вперше там побував — усі попередні епізоди були тільки проїздами.

Тобі сподобалося?

Знаєш, якщо в цьому Світі існує щось таке, як Місто, мені воно випало саме тодішнім Львовом. Прага була страшенно далеко — за кордоном, а Львів поруч, у межах цілковитої досяжності. Щоб забезпечити його собі на щодень, тобто щоб жити у ньому щодня, слід було гранично напружитися, загнати в себе назад невротичну ранкову нудоту і вступити до інституту. Мені це вдалося, я отримав це Місто на дальші п’ять років — як мінімум.

У чому це полягало? Чому саме воно? Розумієш, твої пояснення щодо якогось такого «відлуння Праги» мені не цілком достатні.

Гаразд, я спробую розкласти це на елементарні частини. Візуально Львів нагадав мені Прагу, бо в ньому було так само багато старого європейського каміння. І це каміння всюди поєднувалося з рослинністю. Це такий вічний занепад Риму темних віків — кози, що скубуть усяке зілля на уламках кераміки. Розумієш, це засіло в мені на кшталт якогось естетичного культу, я це згодом висловив