Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

— Що?

Тамарка засміялася, та зразу ж обірвала сміх.

— Що ти сказав? Яка ще нівєста? Ти ж до мене свататися прийшов…

— Тамечки, у мене, вдома…

Тут Тамарка засміялася.

— Авжеж, дома… — сказала вона. — Сидить на печі і їсть калачі… Та ти, придурку, гоцатися боїшся… Нічо, я тебе навчу… Навчу, бо… Бо навчу, ти чуєш?

Вона стали бити Івана по щоках. Потім припала до тих щік губами. Потім впала йому головою на груди й заплакала. Ревно-ревно. Іван став гладити її, мов маленьку, по голові.

— Наказаніє Боже, — прошептала Тамарка чиїсь слова й схлипнула. — Як же ти мені дітей робитимеш, наказаніє Боже?

Іванові стало її шкода. І самого себе, бо він направду не знав, як робляться діти. Дядько Петро каже, що він своїх настругав. Та то, певно, шуткує, бо хіба з поліна діти вродяться? Вони із жінки вилазять, точно. І з Тамарки колись вилізе його дитина. Чи з тої, що живе на горищі? Та тая пантера далеко. Як би не любив її Іван, далеко.

«Ой, бідна моя голова», — подумав Іван і відчув, як щось стискає — щільно й боляче — йому голову.

«Бідна моя голова, — думав Іван. — Бідна, бо дурна. Як же на світі будеш жити з двома жінками?»

Тамара підвела голову. Іван несміливо торкнувся її щік і став долонею витирати сльози.

Око Бога дивилося на двох, що лежали на лісовій галявині, і враз посмутніло. На око Богові потрапила порошинка, і воно теж засльозилося.

— Дощик, — сказала Тамара. — Така маленька хмарка і якраз над нами.

Легенькі краплі травневого дощу впали на обох. Враз поруч у траві щось зашаруділо. Тамара було шарпнулася — мо’, змія, чого доброго — та, поглянувши у той бік, засміялася.

— Глянь, Іва, там їжак. Іжачисько.

Вона, як була напівгола, встала й пішла до їжака. Їжак чимчикував у своїх справах, та, зачувши присутність чужої істоти, швидко згорнувся в клубочок.

— Іване, йди, подивися, який він смішний, — сказала Тамара.

Іван звівся, підійшов. Колючий клубок лежав тепер біля чотирьох ніг.

— Як ти думаєш, то їжак чи їжачиха? — спитала Тамара.

— Хто його зна…

— А дядько Митро каже, що їжака тре полоскотати, тоді він скаже, скілько в нього дітей і хто він — їжак чи їжачиха.

— А як його полоскотати?

— Не знаю. Може, гілкою. Чи травинкою.

Тамара зірвала травинку, Іван перевернув їжака, і дівчина спробувала просунути травинку між колючок. Та їжак тільки гнівно пирхнув.

— Ну його, — сказала Тамарка. — Хай собі біжить. З нього ні напитку, ні наїдку. Ходімо вже, раз у тебе нівєста, за вутлом прісєста. Прийдеться мені ввечері з другімі хлопцями гоцатися. Али я зара спитаю твою мамуню, яка то в тебе нівєста завелася.

Іван похолов і став просити не казати нічого мамі. Бо мама розгнівається. Вельми розгнівається. А вона ж ще й випила типеричка.

— Наказаніє Боже, — сказала Тамарка. — Наказаніє і боягуз. Не піду я за тебе заміж. Ліпше буду Льоськіною любовницею.

«Ну й нехай, — подумав Іван. — Треба мені така сучка».

Тут у нього щось засвербіло. Не міг збагнути де — в носі чи голові. Так майже завше бувало, коли Іван хвилювався. Не те, щоб хвилювався, а коли йому було соромно.

«Нє, вона не сучка, — подумав Іван. — І не бля… Вона Тома, у якої не всі вдома. А в мене вдома тая чорна дівка. Ой, Божечку, як же її звати? Нивже ж Катрусю зновика доведеться питати?»

І тут він, добре наморщивши лоба, згадав — Таумі звати. Гуд бай, Таумі. Гуд монінг, ай лав ю. Слова, вивчені, подаровані йому вчителькою Зінаїдою Антонівною, стали творити у його бідолашній голові дивний танець.

— Що ти там бурмочеш? — спитала Тамара.

— Вчу чужу мову, — сказав Іван. — Знаєш, як по-англіцькі буде їжак?

— Як?

— Хедсхог.

— їжачий бог, — засміялася Тамара. — А ти, Іване, хоч і дурний, та розумний. Розумний дурнисько. — І легенько пальчиком своїм замурзюканим Івана по носі — теньк.

Іван хотів було образитися, та вони вже виходили з лісу. А ось і хати. І Тамарчина хата, схожа на грибка, набік схиленого.

— Не кажи мамі про нівєсту, — попрохав Іван. — Якщо вже так хочеш, то я на тобі женюсь.

— Треба ти мені такий — як з-під припічка віник, — засміялася Тамарка й змахнувши рукою, пішла кудись швидко-швидко. Може, до того ж Льоськи. Мо’, до іншого свого кавалера. Іванові стало сумно. І радісно водночас. Він-бо не зачепив цеї жінки. Бо ж у нього є своя. Та таки побачив голу жінку. Ну на річці, де всі голі, не щитається. У Таумі тоже на карточці видно груди, али ж не зусім. І ноги не до кінця.

«От би їх побачити», — зненацька подумав Іван чи то про груди, чи про ноги і геть засоромився.

Добре, що ніхто не бачив.

Дрімало серед теплої весни село.

У хаті ж сиділи й весело вели балачку мама Панаска, Олена, Митро й ще килько низнакомих Іванові людей. Мусів Іван сідати й трохи навіть горілочки випив. Крапелинку. Од чого в голові приємно зашуміло. Випив за їхнє з Тамаркою щастя. Життє щасливе. Боявся Іван сказати, що ніякого життя в них не буде. Сидів, пік раків і кліпав очима. Кудись плив світ, легенько, мов човен по тихій воді.

А річка теж ледь чутно плюскотіла. За човном плив їжак, а над ними маленька пухнаста хмарка.

«Я не буду вас кропити, — сказала хмарка. — Бо сьогодні Іван посватався. І житиме з двома жінками, як цар. Як той… Як…»

Тут Іван зрозумів, що хмарка тоже забула, як звати того царя, що живе з багатьма жінками, і засміявся.

— Чого тобі, Іване? — спитала мама Панаска. — Ик, чого тобі?

Коли на маму нападали гикавка, Іван то добре знав: пити їй більше не можна і пора йти додому. Він підвівся і став дєкувати. Тут згадали про Тамарку. Іван збрехав, що Тамарка пішла за конхветами, а мо’, й халвою. Що вони про всеньке договорилися. А їм тре збиратися йти, бо неблизька дорога. Ще ніч, чого доброго, тутечки застане, а там же яке-не-яке хазяйство.

Після довгого прощання мами Панаски зі свахою Оленою і сватом Петром, що звідкись нагодився, тоже добре похитуючись, вони нарешті рушили додому. Мама Панаска спиралася на Іванову руку і твердила, що то нічого, в такий день троньки мона і їй, старій, причаститися. Іван погоджувався — авжеж, можна, чом би й ні. Мона, мона, і пійнути самогона. Хі, мамо.

— Ик, — сказала мама Панаска.

Коли