Читати книгу - "Останній берег"

— Подайте бідному каліці, пане...

Чаклуна аж пересмикнуло, наче від болю чи сорому. Арен навіть помітив, що на мить з-під прибраної машкари простакуватого купця проступило справжнє обличчя Яструба. Потому він знову поклав руку на Хейрове плече і щось прошепотів тією чарівною мовою, якої Арен і досі не розумів.

Натомість Хейр чудово зрозумів сказане. Він ухопив Яструба своєю єдиною рукою і, затинаючись, прохрипів:

— Ти ще не забув... не забув тих слів... Ходімо зі мною, ходімо...

Маг ствердно кивнув, скоса поглянувши на Арена.

Невпинно спускаючись спадистим схилом, вони небавом опинилися в одному із виярків між трьома пагорбами, на яких стоїть місто Ґорт. Вулички ставали дедалі вужчими, темнішими та безлюднішими. Тоненька смужка неба виднілася між навислими дахами, а стіни будинків були вогкими від брудних випарів. Страшенно смерділо нечистотами, які день і ніч текли вузьким рівчаком. Через цей риштак[3] подекуди можна було перейти хиткою кладкою, а обабіч нього, як уздовж набережної, тіснилися обшарпані будинки. Хейр пірнув у темні двері однієї із цих руїн і зник, ніби полум'я погашеної у темряві свічки. Яструб із Ареном рушили за ним.

Сходи у темряві пронизливо рипіли. Піднявшись нагору, Хейр відчинив якісь двері, і перед їхніми очима постала порожня кімната, солом'яний матрац у кутку та незасклене вікно із брудними віконницями, крізь які ледве проникало сонячне проміння. Хейр обернувся до Яструба і знову схопив його за руку. Він ворушив губами, марно намагаючись щось вимовити. Нарешті він вичавив із себе:

— Дракон... дракон...

Яструб спокійно витримав його погляд, не зронивши жодного слова.

— Я не можу це вимовити! — Хейр розпачливо схлипнув, пустив руку Яструба і заплакав, зіщулившись на голій підлозі.

Маг опустився навколішки поруч із Хейром і лагідно заговорив з ним Істинною мовою. Арен стояв біля зачинених дверей, стискаючи в кулаці руків'я ножа. Сіре світло, брудні стіни і двоє чоловіків, що колінкують посеред кімнати. А ще — тихий, дивний чар тієї мови, якою розмовляють дракони. Загалом усе це нагадувало примарний сон, що не мав жодного стосунку ні до навколишнього світу, ні до часу, в якому цей світ існував.

Хейр поволі підвівся й обтріпав здоровою рукою пил з колін. Скалічену правицю він ховав за спиною. Потім огледівся, помітив Арена. Тепер чоловік уже виразно бачив усе, що його оточувало. Відтак Хейр, заспокоївшись, сів на свій солом'яник. Арен лишився на варті, а Яструб по-простому, як людина, котра змалечку звикла до бідності, вмостився просто на підлозі, схрестивши ноги.

— Розкажи, як ти втратив свій хист і забув Істинну Мову, — зажадав він.

Хейр трохи помовчав, а тоді ні сіло ні впало почав щосили гамселити скаліченою рукою по нозі. Коли йому це зрештою набридло, він вичавив із себе:

— Мені відтяли руку. Як я мав творити заклинання? Я залишився без десниці! А кров із неї цебеніла, цебеніла...

— Але ж, Хейре, це сталося вже після того, як ти втратив свою силу, — інакше б вони просто не змогли з тобою впоратися...

— Втратив силу... силу...

— Так, силу, яка давала тобі владу над вітрами, морськими хвилями і людьми. Ти називав їх Істинними іменами, і вони корилися тобі.

— Так, я пригадую, що колись був живим, — тихо прохрипів Хейр. — І знав потрібні слова та Істинні імена...

— А хіба тепер ти мертвий?

— Ні. Я живий. Живий. Але якось мені довелося перетворитися на дракона... Ні, я не вмер. Я просто інколи засинаю. Адже сон дуже схожий на смерть, це всі знають. Як і те, що мертві уві сні оживають, ходять, розмовляють.... Вони посміхаються до тебе, ніби живі, і балакають з тобою. Вони приходять із потойбічного світу просто у твої сни. Є такий шлях. І навіть якщо зайти цим шляхом занадто далеко, то все одно завжди можна повернутися назад. Ти теж зможеш знайти його, якщо знатимеш, де шукати. І якщо ти готовий за це заплатити...

— І що ж мені доведеться віддати? — голос Яструба проплив у сутінках, неначе тінь від листка, що злетів із дерева.

— Життя — що ж іще? Чим іще можна заплатити за життя, як не самим життям?

Хейр збуджено захитався на своєму матраці, а в його очах спалахнув якийсь моторошний хитруватий вогник.

— Розумієш, — узявся він пояснювати, — вони можуть відтяти мені руку. Та нехай хоч голову відрубають! Мені байдуже, бо я можу знайти дорогу назад. Я знаю, де шукати. Бо тільки дуже могутні люди можуть її знайти.

— Ти маєш на увазі магів?

— Так, — Хейр затнувся, наче намагаючись кілька разів вимовити це слово, але не зміг цього зробити.

— Дуже могутні люди, — повторив він. — І вони повинні... вони повинні віддати свою силу. Щоби заплатити ціну...

Сказавши це, Хейр нараз спохмурнів, так ніби слова "заплатити ціну" щось зрушили у його свідомості і йому стало втямки, що він вибовкав свою таємницю замість того, щоби її продати. Тепер уже годі було чогось від нього домогтися — Хейр уперто не хотів говорити про "шлях назад", незважаючи на те, що раніше сам натякав на можливість "повернення", і попри те, що саме цей момент у його розповіді чи не найбільше зацікавив Яструба. Тож зрештою Архімаг підвівся з підлоги.

— Ну, годі вже! — підсумував він. — Половина відповіді — краще, ніж нічого. Але й винагорода буде відповідною: скільки ти заробив, стільки я тобі й заплачу... — і він спритно, наче фокусник, кинув золоту монету на матрац перед Хейром.

Хейр схопив блискуче жовте кружальце. Він позирав то на монету, то на Яструба, то на Арена, і голова його якось дивно тіпалася.

— Зачекайте, — прохрипів він.

Побачивши золото, Хейр остаточно втратив самовладання і тепер знову марно намагався пригадати, що ж то за таємницю він хотів запропонувати цим дивним чужинцям.

— Сьогодні вночі, — нарешті промимрив чоловічок. — Приходьте, коли смеркнеться. Я дістану зілля...

— Мені воно не потрібне.

— Щоби показати... щоби