Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

У кінці коридору холодним протягом повіяло з проходу, що вів до дитячої кімнати. У цьому вузькому приміщенні вони знайшли Адольфа Секюлера, який лежав долілиць на підлозі. Хлопчик був весь у крові, але не своїй — після уважного огляду з’ясувалося, що він не зазнав фізичних ушкоджень. Однак був такий шокований, що не міг розмовляти кілька тижнів. Люди обшукали будинок, викрикуючи ім’я Зої, але її ніде не було. На той час під стінами будинку зібралося ще більше сусідів, деякі з них увійшли в дім. Вони високо тримали свічки над головами, шукаючи злочинця, і хтось побіг до міської поліції по допомогу. Більше Зої Секюлер ніколи не бачили.

Вітмен знову визирнув у вікно. Подолавши звивистий шлях між золотавими полями, потяг в’їхав у тунель, щоб виринути назустріч безкрайому синьому простору озера Леман, за яким тягнувся величний гірський хребет, затуляючи обрій. Великий маєток, яким міг бути Рів-де-Пранжен, вивищувався над горами. Виноградники були розлиті по всьому рельєфу, наче вино на воді, за озером поміж зеленого масиву виринали пологі дахи шале. Така картина породжувала синдром Стендаля — частково від подиву. Ніщо не вказувало на появу озера чи гірського хребта. Наче Аліса, що падає в кролячу нору, потяг пірнув у тунель і виринув у казковій країні чудес серед гір, виноградників і замків, і все це було оповито маревом великого озера. Кондуктор, брязкаючи ключами, підійшов і перевірив квиток Вітмена. Той закрив теку, схопив пальто й рюкзак і підвівся. У дальньому кінці коридору двері залишилися відчиненими, і раптовий порив вітру мало не вирвав газету з рук якогось чоловіка. Вітмен притримав двері для літньої жінки, і та прослизнула повз, холодно кивнувши.

Він перейшов до вагона-ресторану, відчуваючи, як реве гребля в нього під ногами. Замовив сендвіч і сів за найближчий стіл, що підстрибував під час руху потяга. Повз вікно промайнув сигнальний стовп, а тоді похмура покинута платформа, назву якої годі було розібрати через швидкість потяга і темне від хмар небо. Вітмен мав непевне відчуття, що його переслідують, стежать знайомі обличчя у спалахах цигарок, ховаючи свої риси за чирканням сірників; персонажі у верхньому одязі, які підходять до телефонів-автоматів і роблять вигляд, що набирають неіснуючі номери; обличчя, приховані за сонячними окулярами й газетами, що з’являються в різних місцях і навіть у різних країнах. На той час, як він дійшов до кави, потяг уже наближався до Лозанни.

За кілька хвилин його ноги ступили на бетонну платформу вокзалу Лозанна-Бангоф. Він проминув каси продажу квитків на внутрішні рейси і вийшов на вулицю, опинившись перед універмагом і «Макдональдзом». Небо виглядало непривітним, вкритим темно-сірою завісою, що затуляла Старе місто. Вище у горах Собор Богоматері темнів над обрієм міста, наче сокіл у засідці.

Єдине слово спадало на думку: лад. Усе працювало мов годинник із якоюсь патологічною охайністю; навіть будівлі зводилися без жодних фантазій. Люди, котрі поспішали причепуреними вуличками, мали ніжно-помаранчевий колір облич і здоровий рум’янець, наче щоранку натирали щоки мандаринами, перш ніж узятися до сніданку за 150 франків. Чоловіки ворушили кінцівками з упевненістю успішних людей. Жінкам достатньо було наморщити носика і крутнути стегнами, щоб закохати в себе будь-якого чоловіка.

На тротуарах Авеню-де-ля-Ґар було не проштовхнутися від туристів. Студенти в гостроверхих шапках і щасливі покупці каталися туди-сюди на фунікулерах, що підіймалися з кам’янистих котловин до Ля Сіте. Біля підземного переходу, що слугував входом на платформи, за пересувною їдальнею скрипач із запалом справжнього віртуоза награвав хорал «Ісусе, моя душа радіє» з кантати Баха. Вітмен подивився на круглий годинник над знаком «Лозанна — столиця Олімпійських ігор». За чверть полудень.

Він попрямував до таксі, що стояло праворуч. Дав водієві адресу, й авто з гудінням покотилося вздовж північного узбережжя Женевського озера, крізь тихі напівзаміські пейзажі Сен-Сюльпіс. Таксі проторохтіло кам’янистою ділянкою шосе, потім, біля місцевого ресторану, звернуло ліворуч під гору. Мальовничі парки і захопливі пляжі тяглися вздовж усього берега. Уступи, перерізані ущелинами, височіли над озером. Він озирав буйні зарості дикої рожі на півдні, з боку Моржа, за якими простягалися оповиті виноградом алеї й низинні містечка, збудовані навскіс через стрімкі потоки. Місцевість розділялася смугами пляжів і була пересипана показними середньовічними резиденціями й бездоганними маєтками. Багатїї ховали свої просторі гаражі й розкішні патриціанські хороми за високими кам’яними стінами. Густо насаджені височенні дерева довершували справу. Просто біля озера й мису з причалом стояла церква в романському стилі, і її квадратна дзвіниця вивищувалася над рештою будівлі. Два сторіччя тому на прилеглих землях Наполеон Бонапарт провів огляд війська, яке незабаром мало відзначитися в Маренґо.

Таксі зупинилося біля кованої залізної брами. Вітмен розплатився з водієм і сказав йому зачекати, на випадок, якщо його візит виявиться невдалим. Він не був упевнений, що онук Секюлера Альбрехт Ґенгаґґер досі мешкає тут, а тим паче, що він погодиться з ним зустрітися. І все-таки цей чоловік мав володіти інформацією про Секюлера чи «Séance Infernale». Маючи лише одну адресу, із якою міг працювати, Вітмен написав листа кілька днів тому. У ньому він повідомляв, що навідається сюди цього дня і саме о цій порі й сподівається, що це буде зручно, але часу на відповідь не дав. Однак він надіявся, що лист було складено в достатньо продуманій манері, аби його прийняли.

Він вийшов із машини, вдихаючи свіжий запах озера. Небо виглядало загрозливо; наближалася буря. Залізна брама була відчинена. Мабуть, його чекали. Він окинув оком маєток, оточений похмурими деревами.

Це була розкішна заміська резиденція в неоґотичному стилі, із товстими вапняковими стінами і трьома зубчастими арками над входом. Гостроверхі башточки з прикритими жалюзі вікнами, окремий купол із подвійною обшивкою, прикрашений пологим мансардним дахом. Нижче криволінійні золочені планки підкреслювали круті схили різьблених дахів і точені арки з орнаментальними підвісами. Цинкові модильйони і ліпнина на карнизах зі скульптурною елеґантністю й шармом минулих часів вінчали різнокольорові вікна з ромбічними решітками.

Ворота скрипнули і, клацнувши, стали на місце. Вітмен рушив доріжкою, викладеною теракотовою плиткою й обсадженою по боках оповитими плющем деревами. Дзюркотіли фонтани посеред маленьких ставків, прикрашених водяними рослинами. Вітер дмухав йому в спину, підганяючи вперед.