Читати книгу - "Сусід"

Вдихала його запах, який ще тоді, в банку мене полонив, збив з ніг, упокорив. Знову поринула в стан невагомості і чарівливого смутку, коли очікуєш тільки чуттєвої насолоди, а не докорів сумління, які чомусь неодмінно приходять слід за втіхою.

Чи то від того, що давно не була з жодним чоловіком, чи від того, що готувала собі шлях відступу у випадку невдачі, але спостерігала за всім, що відбувалось в номері наче збоку. Мабуть, готова була будь-якої миті розвернутись і піти, якщо виникне хоч найменший сумнів доцільності мого перебування в обіймах цього чоловіка. Ось що значить мати страх, якого годі позбутись і якого доводиться волокти на горбі з минулого життя.

Отак стоячи осторонь, але так близько, що відчувала тепло його долонь в себе на персах з подивом зауважила, що чомусь байдуже мені, що не такі вже пружні в мене перса, як колись, що шкіра не бездоганно гладка й шовковиста, що стегна не досконалої форми і силуету. Бо він торкав мене так, мовби я єдина жінка в його житті, мовби за нашими спинами немає жодного минулого. Немовби ось-ось мають з’явитися крила і знести нас до небес.

Бачила себе тією, що відчула на собі весь солод важкості його тіла. Бачила як поволі втрачаю свідомість. І не заважала цьому. Думала — «хай». Хай насолоджусь відчуттям того, що я єдина, відчуттям всесильності, відчуттям лету. Під заколисуючий ритм його стихання замислилась — «хто його знає, коли наступного разу доведеться відчути щось схоже».

Мар’яна повернулась десь о півночі щаслива, зі сяючими очима і чималим пакунком в руках.

— Не повіриш, таку шубу собі купила з гірського кота і всього за якихось 500 доларів. Господи, що за розкіш.

Дівчина хутко вийняла з пакету плямисте хутро і вправним рухом накинула на себе. Справді, виглядала вона як з обкладинки глянцевого журналу. Я всміхнулась. Мабуть це було недоречно, бо вона враз прищурила погляд і уважно грянула в бій бік. Погляд зосередила на букеті квіток і неторкнутій пляшці шампанського.

— Ого! Звідки це?

— Турок приніс…

— Ого. Ну й швидко ж ви…

— Та я, та це…

— Яке зрештою це має значення. Ви ж жінка доросла, тож можете робити все, що заманеться і не мусите нікому звітуватись. Вікторіє, — зробивши серйозний вираз обличчя, звернулась до мене сусідка, — не переживайте. Це буде нашою маленькою таємницею. Обіцяю, я про це нікому не розповім.

Пляшку шапманського ми таки розпили. Майже до середини ночі протеревенили на всілякі жіночі теми, а наранок обоє навдивовижу добре виглядали.

Після раптового бажання догодити собі тістечком, почали з’являтись й інші. Мов непрохані гості. Ти їх не чекала, а вони прийшли. Будь добра давай собі раду. І ти мимоволі нишпориш по завідома порожніх полицях. Вкотре бездумно заглядаєш до ще порожнішого холодильника з надією знайти хоч щось їстівне для частунку.

Звідкись виринуло бажання переглянути свій гардероб. Особливо білизну. Так-так, що тут у нас? За мить мене розібрав такий смуток, що сльози виступили на очі. Невже це мої речі? Невже я завди носила ці великі майтки, в безглузді дрібні ромашки блакитного кольору. А станик? З розтягнутими шлейками, весь в скуйовжених кульках. Чомусь саме білих на чорному. Де-не-де стерчать потріскані гумочки. Господи, невже це все дійсно моє? Беру до рук колготки. Невизначеного тілесного кольору, зашиті на п’ятці. На чорних — безліч затяжок і зацеровані вони від коліна до самої гори. Мабуть, коли я їх зашивала, то думала — «а навіщо викидати, все одно під довжелезною спідницею нічого не видно».

Захотілось згадати всі ті гаптовані та мережані речі, які колись наповнювали мій гардероб. Та це недозволима розкіш. Не впевнена, що маю достатньо сили, аби ще раз пережити втрату… колишнього житття. Бо ж спогади ні до чого іншого не приведуть. Я це знаю напевне. І це моя терапія. Єдина.

Я не дозволяю собі розкоші спогадів. Живу так, наче є тільки сьогодні і завтра. Ні, радше тільки сьогодні. Ти дивись, майже я у Святому письмі. Але чому ж тоді так нестримно гірко.

Попри сувору заборону самій собі згадувати минуле, моє тіло виявляється іншої думки про спогади. Воно живе своїм життям, абсолютно не підвладним моїм думкам чи бажанням і в нього своя пам’ять, своє минуле, від якого воно не має ані найменшого наміру відмовлятись.

Наївно думала, що коли позбавлю очей всього, що може викликати хоч найменші спогади, воно забудеться і перестане реагувати. Але це утопія. Не можу ж я позбутись абсолютно всього. Для цього потрібно або й справді йти в монастир, або ховатись в якісь глушині, де нема людей і спокус, що вони зі собою приносять. Ні те, ні інше мене наразі не приваблювало.

Після того як в’їхали сусіди, моє тіло збунтувалось. Сьогодні воно прагло такого забутого, але до болю знайомого відчуття дотику тонких єдвабів до найсокровенніших, найпотаємніших його місць. В пам’яті зберігались картинки, на яких перса вкладені в мережані чашечки станика, де квітковий орнамент кидає тонку холодну тінь на перса, ретельно відтворюючи їх ідеальну округлість. Де чорна коронка панчіх підкреслює білизну стегна, відкриваючи погляду магнетичний трикутник півпрозорих трусиків, легких, наче крила мотилька.

Дзвінок вхідних дверей. Потрібно його змінити. Різкий і приторний як зелене яблуко з дерева-дички. Кожен раз лякаюсь як його чую. За стільки часу ніяк не можу з ним зжитись. А ще кажуть, що людина до всього може звикнути…Хіба до постійного страху.

Ховаю до шухляди оте дрантя, що називається білизною і цілковито розбитою йду відчняти двері. Сьогодні не маю сили противитися. Хай забирають…

Два великі ока з під опущеної голови. Погляд з під лоба. Вивчає. Вивчаю її навзаєм. Розумію, що вирішується моя доля. Або ми з нею подружимось, або ні. Іншої нагоди не буде. Мала підводить голову і відводить погляд. Я її не цікавлю. Що ж, могло бути гірше. За малою соїть Ореста.