Читати книгу - "Привид безрукого ката"

Лев зробив паузу, чекаючи на репліку. Лікарка змовчала. Вона відчувала, що Безрукий спеціально провокує її на необдумані слова.

— Так що зразу хочу категорично заявити: допомога мені не потрібна!

— Боже, як пафосно! — вигукнула хвиляста жінка, — «Категорично заявити!» — Проте глузування в її словах не було. — Помиляєтеся, Леве Львовичу! Допомога якраз вам потрібна, як ніколи. Бо насправді — ви хворий! М'яко кажучи, у вас — роздвоєння особистості. Чули про таке? Кажу це вам як фахівець, що з'їв зуби на таких «шедеврах» не тільки в Україні, а й за кордоном. Адже я...

І тут Лев побачив, як з дверей залу, ховаючись за спиною хирлявого студента, за ними спостерігає рудий. У Лева всередині все перевернулось догори дриґом і пекло вогнем. Він не чув, що говорила красива лікарка, якій він дуже симпатизував і вже почав довіряти, бо в голові виром крутилося найбезпорадніше запитання всіх часів і народів, усього людства. Запитання, яке не давало рухатися, дихати, яке сковувало ланцюгами байдужості і топило хіба що в алкоголі чи в наркотиках, або ще гірше, нашіптувало на вічне снодійне, ймення якому — самогубство. Це запитання було: «Чому я?.. Чому, чому я???»

Жінка помітила, що щось дуже не так, і замовкла. Будь-що казати було безглуздо. Вона як фахівець це знала.

— Вас послав слідчий? — у ззовні грізного Лева тремтів голос.

— Ні, — відповіла лікарка.

Безрукий встав, згріб книжки на одну купу, на ходу кинув:

— Я вам не вірю! — І, заглиблений у себе, втікав від світу. За ним бігла хвиляста жінка-красуня, щось говорила, ловила його за рукав, за поли піджака, але він не чув. Він нікого й нічого не хотів слухати!

За безруким божевільним і хвилястою красунею спостерігав увесь читальний зал і... слідчий, який гидко усміхався в свій рідкий триденний вус...

Лев мчав додому і молився, щоб там на нього чекав лист від ката. Весь світ був проти нього, знущався, кепкував, показував на килимок біля дверей. Мовляв, твоє місце служити, то служи — покірно і без права голосу та самостійного вчинку. Служи й дякуй за сходжений килимок і кістку...

Не міг Безрукий підкорятися. Не мав права. Бо він — Лев! І цим все сказано. Адже лев, що підкоряється, — найбезталанніша істота в світі, і навіщо тоді та сила дика, коли ти раб?.. Коли тремтячий заєць під кущем — щасливець, з адреналіном, що розпирає дух, і гордощами за себе, бо втік... Сила має вагу, коли все гаразд усередині. А всередині у Лева було кубло жахів, яке страхалося само себе, тому кожне видряпування з такої халепи потрапляло у глухий кут. Переживаючи внутрішнє пекло, Лев, може, вперше у житті збагнув, що перестав комплексувати зі свого каліцтва. Скалічена рука, що ціле життя тримала його на прив'язі комплексів і не впускала в світ досягнень, зараз здавалася йому такою дурницею, що не вартує ламаного гроша, бо він знав по собі, що то за пекло, коли болить душа. Коли не може зріднитися з серцем, головою та усім тілом зрештою. Адже душа — це сила!!!

Кат нині як ніколи спокушав можливістю діяти! Рух — ось що може врятувати Лева, вивести його з будь-яких лабіринтів, витягти з будь-якої прірви бездонної, бо рух — це крила, що навчені літати, навіть повзком.

Навіть якщо світ устромив палицю в колесо його одноколісного клоунського велосипеда, навіть попри те, що він упав боляче, занурився з головою у багнюку, він не стане журитися, він піде пішки, до кінця! Він заприязниться з привидом безрукого ката і буде слідувати його вказівкам без роздумів, без підключення мозку — з його аналізами та висновками він віритиме на всі тисячу! Бо коли сам не може, люди не дають, а привид хоче — хай буде так!

Господи, дай листа! — молив Лев.

І лист був. Недбало запханий у поштову скриньку, що його можна було й без ключа забрати...

«Листоноші треба дати начінку», — подумав щасливий Лев.

Під пильне око висунутої з дверей голови сусідки Лев увірвався в коридор. Він поспішно ногою захлопнув за собою двері, щоб не встигла в них впурхнути пані Стефа.

— Недоумок! — поставила короткий діагноз засмучена сусідка, бо дві години пильнування біля дверей пішли коту під хвіст. А такий був багатообіцяючий вечір, стільки було що розказати. За чаєм з бергамотом, довго, смакуючи кожним словом. Чи думала колись молода вчителька Стефанія Миколаївна, в якої після уроків від розмов боліли щелепи, що найбільшою насолодою на старість буде поговорити? Але вільних вух, на жаль, виявилось дуже мало. І сусід хамовитий став...

Лев на ходу роздягнувся, поставив чайник, помив руки, ввімкнув настільну лампу, всівся за комп'ютерний стіл. Поклав перед собою листа із запахом гнилі та середньовічними викрутасами й дивився на нього, наче заворожений. Сумнівів не було ніяких, лише вперта рішучість. Раз уже випало йому доживати віку з комбінованою душею, то він це робитиме впевнено і красиво. З цієї миті у нього нова рідна душа! Ось так! І нехай тремтять ті, хто заважатиме здійснити йому його призначення! Яке б воно не було...

На диво, Безрукий не спішив розкривати такого жаданого листа, хоча боязні, що написане його розчарує, не мав. Він прийняв все, що є. А значить, отримав велику силу, секрет якої ховається за сімома замками, ключі від яких людство шукає