Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

Ебнер і Домаґалла вибухнули сміхом, але Феллінґерові було не до жартів.

— Це серйозне звинувачення, — просичав він. — Ви звинувачуєте мене в шахрайстві, Мокку?

— Заспокойтеся, будь ласка, любий пане Феллінґер, — Мокк крутнув у свій бік прикріплену під стільницею попільничку. — Це лише друга роздача. Ви обмовилися. Ви повинні були відкрити «одну без козиря», а не «дві».

— Якщо ми й далі гратимемо тут, я робитиму ще гірші помилки. Оскільки ви мене звинувачуєте, хоч би й жартома, я повинен вам все пояснити. Це через той будинок навпроти. Колись ми тут грали, авжеж, але у підсобці. Звідти я не бачив цього будинку.

Мокк визирнув у вікно й відчув, як щось ніби кольнуло його в груди. Крізь дощ, що спливав по шибці, він побачив кам'яницю «Під Грифами». За столом запанувала тиша. Ніхто з партнерів Феллінґера в глибині душі не нехтував його передчуттів і трансів. Саме завдяки ним вдавалося успішно завершити не одне слідство.

— Феллінґере, дуже вас прошу, розкажіть мені трохи докладніше про цю кам’яницю і про ваш страх, пов’язаний із нею. — Мокк помітно зблід. — Я веду справу про вбивство, яке вчинили в цьому будинку.

— Я читав про це в газеті. — Феллінґер підвівся з-за столу. — Пробачте, панове, але я не можу тут залишатися ані хвилини довше.

Феллінґер вклонився й вийшов до гардеробу.

— Що ж, — після вранішніх відвідин однієї молодої дами, на яку в його архіві було заведено солідну справу, Домаґалла був винятково поблажливий. — Зараз знайдемо четвертого.

— Вам доведеться знайти третього й четвертого, — сказав Мокк і рушив за Феллінґером, супроводжуваний ущипливими зауваженнями Ебнера.

Астролога в кондитерській вже не було. Мокк відкрив гаманця, втиснув якусь монету в руку Шаалю, взяв від нього пальто й капелюха та вибіг на вулицю. Рвучкий вітер шмагонув гострими шпильками дощу. Кримінальний радник розкрив парасольку, та недовго радів цьому захистові. Вітер шарпонув нею й вигнув її в протилежний бік, викручуючи дротяні спиці. Якийсь чоловік у світлому пальті теж змагався з негодою. То був Феллінґер. Мокк підбіг до нього.

— Мені конче треба з вами поговорити. — Мокк намагався перекричати дзенькіт трамвая, що саме завертав за ріг. — Ходімо, зайдемо кудись, звідки ви не бачитимете цього триклятого будинку. Тут є невеличкий шинок. — Мокк показав рукою на перехід на Штокґасе, вкритий склепінням арки.

Ховаючись від вітру, що шаленів у вузьких вуличках біля ратуші, вони увійшли до шинку на Штокґасе, 10, на якому висіла вивіска «Шинок Петруске». У шинку було повно студентів, візників, злодіїв і злодюжок, яких наче вітром здмухнуло від вигляду Мокка. Для радника в цю хвилину важливим було не те, звідки вони його знали, а те, що вони звільнили один столик. Мокк зайняв за ним місце разом з Феллінґером і кивнув похмурому кельнерові, який свою роботу, очевидно, вважав карою господньою. Він похмуро поставив перед новими клієнтами дві склянки з паруючим грогом і повернувся за стійку, де втупив свій страдницький погляд у великий, наповнений каламутною рідиною, слоїк, у якому плавали оселедці, цибуля й інші закуски, які годі було розпізнати.

— Любий пане Мокку, — Феллінґер з помітним задоволенням смакував напій, що пахнув гвоздикою. — Я приніс вам астрологічний прогноз. Проаналізувавши ваші із дружиною космограми, я визначив декілька дат імовірного зачаття вашого нащадка. Перша з них настане за кілька днів.

— Дуже вам вдячний, — відповів Мокк. — Але повернімося до бриджа й будинку «Під Грифами»…

— Присягаюся, що я ніколи б вас… — Феллінґер не міг вимовити слова «ошукати». — Я б не посмів…

— Припиніть, — перебив його Мокк, — і розкажіть, чому вас так лякає будинок «Під Грифами».

— Уперше я побачив його на фотографії, — Феллінґер ковзнув поглядом по малюнках на стіні, сюжети яких були такими ж зрозумілими, як і вміст слоїка. — Я закінчив гімназію й збирався вивчати медицину в Бреслау. Оскільки я ніколи в цьому місті не був, мені хотілося дізнатися щось про нього. У магазині в Любані я побачив фотоальбом «Старе місто в Бреслау». Коли я побачив будинок «Під Грифами», то відчув напад панічного жаху й закрив альбом. Тоді я пережив déjà vu і зрозумів, що саме цей будинок я часто бачив у кошмарному сні. Мені часто снилося, що я від когось утікав широкими сходами, а коли вибігав нагору, на дах, і дивився униз, то бачив обриси великих білих птахів, і в мене починала паморочитися голова. Я не падав додолу, але це запаморочення перетворювалося на головний біль, від якого я тоді завжди прокидався. Тож коли я побачив це фото, то відчув, як мене огортає такий жах, що я полишив навіть думку про навчання в цьому місті. Ви ж знаєте, я вчився в Ляйпциґу й Берліні. Але два останні семестри я все таки провів у Бреслау, бо звідси мені було найближче до Любаня, де в страхітливих муках конав мій нині покійний батько. Одного разу я вийшов з винарні «Ламлі» й разом з кількома приятелями чекав на екіпаж. Я був добряче напідпитку, але ніколи не забуду того переляку, коли я збагнув, що стою під цим проклятим будинком. Товариші швидко дізналися про мої страхи й почали з мене глузувати. То вони мене забалакували й вели просто під цей будинок, то підкидали мені поштівки із зображенням цієї кам’яниці… Я намагався боротися із цим страхом за допомогою самогіпнозу. Все марно. От і все, пане