Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Пройшовши в глибину парку, письменник потрапив на алею, що вела вниз, де стояли кілька пофарбованих у зелене лав із бетонними каркасами. Такі лави почали виготовляти ще за радянської влади. Вони важкі, незграбні, дизайн — страхітливий, але нікому й на думку не спадало їх поцупити, зламати чи бодай пересунути з місця на місце.

На одній із лав сиділа літня жінка. Вона грала на гітарі й співала. Акорди шестиструнки звучали дещо розстроєно, хоча набирала вона їх упевнено й уміло. І в голосі теж відчувався професіоналізм співачки. Мабуть, колись старенька мала приємне й потужне сопрано, але нині голос її тремтів, викликаючи лише співчуття.

Що примусило жінку отак збирати копійки? Поруч стояла якась картонна коробка, але в неї навряд чи хтось кинув хоч якийсь дріб’язок, бо й людей у цьому місці саду завжди мало. Безумовно, не від доброго життя співає старенька. А може, в нелюдному місці навмисне й заховалася, щоб побути насамоті? Тоді навіщо ця коробка?

Та ось до жінки підійшов такий самий, як і вона, літній чоловік, узяв з її рук гітару, зачохлив її, забрав з коробки кілька монет (поклав же хтось усе-таки) і, допомігши співачці підвестися, повів її геть. Старенька виявилася ще й сліпою.

Чого варте таке життя? І чи життя це? Хоч стверджують, що є свої принади в будь-якому віці, дивитися на поневіряння старих людей, особливо в нашій країні й у наш час — заняття не для слабаків.

Богдан Данилович умостився на лавці, на якій щойно сиділа старенька. Сюди ж підійшов і Сашко Тесля. Полковник уже все навколо оглянув і переконався, що зустрітися тут зі своїм колишнім агентом можна. Людей у саду мало, та й такі особи, як Богдан Данилович і Сашко Тесля, не надто відомі, щоб їх упізнавали ось так просто на вулиці чи в парку.

— Міг би наговорити компліментів, мовляв, прекрасно виглядаєш і таке інше, — полковник потиснув Сашкові правицю. — Але час невблаганний, і змінюємося ми, хоч би як не старалися.

— Не молодіємо — це так, — Сашко усміхнувся. — Але ви виглядаєте гарно, тьху-тьху-тьху, — Тесля тричі сплюнув через ліве плече.

Богдан Данилович пам’ятав, як нині вже досить досвідчений і досить відомий публіцист і письменник тільки розпочинав свою творчу діяльність. Богдан і вийшов на нього тому, що Тесля вирізнявся із загальної маси початківців, які робили свої перші кроки в письменстві, пробували себе в різних жанрах прози й поезії. Тоді їх так і називали: літератори-початківці. Більшість із них відвідувала літературні гуртки, якими керували маститі митці.

Саме в цих гуртках існував чи, може, лише зароджувався дух вільнодумства. Молоді імпонувала можливість більш-менш вільно говорити про літературу, мистецтво, політику, життя. Але основний наркотик, що притягував творчу молодь до гуртків або й одне до одного, це можливість вільно спілкуватися рідною українською мовою. Саме за межами їхнього товариства цієї свободи говорити українською бракувало.

Так. Абсурдність політики московської влади щодо понять рідна мова, рідне слово, історія рідної країни, щодо всього українського була така явна, така неприродна, що нерозуміння цього викликало, м’яко кажучи, підозру в нормальних людей щодо наявності здорового глузду в московської влади.

А ця влада знала, що робила. Її сателіти в Києві, лише «правильно» розуміючи політику Москви з мовного питання республік-васалів, могли втриматися в керівних кріслах та й узагалі в них потрапити.

І саме в тих літературних гуртках, де народжувалося й дедалі наполегливіше та голосніше про себе заявляло вільне українство, влада бачила потенційну небезпеку самим основам «інтернаціоналістської» політики Кремля. І одним з основних завдань КДБ в Україні, як і в решті союзних республік, було негласне придушення рідного слова, вільного слова, правдивого слова.

Тому, щоб знати, вивчати і вчасно локалізовувати «негативні» процеси в середовищі молодих творчих людей, які, звісно, завжди радикальніші за дорослих, КДБ вербувало з-поміж них агентів, котрі доповідали про все, що діється в цих гуртках. При цьому КДБ добирало на ці ролі не якихось нездар або середнячків, що і самі нічого не вміли, і вплинути на будь-кого не могли, а в око оперативника завжди впадали найбільш активні, перспективні та найнеслухняніші. Завербувати такого вважалося серед оперів найвищим пілотажем і оцінювалося начальством дуже високо з можливістю швидкого просування по службі.

Одним із таких перспективних і не без Божої іскри був Олександр Тесля…

— Як справи з написанням роману? — Зорій давно чітко засвоїв, що Сашка медом не годуй — дай поговорити про його роман. Коли Тесля виговориться, можна порушувати будь-які питання й давати складні завдання.

— Потихеньку рухаюсь.

— Та склепав би детективчик, і справі кінець, грошики в кишеню — і на Канари. Скільки вже пишеш? Хочеться й мені застати живим твій тріумф, коли весь світ проситиме автограф у видатного письменника сучасності. Шкода, що я не зможу похвалитися оточенню, що знаю тебе близько й навіть дружу з тобою.

— Ви іронізуєте, Богдане Даниловичу, — не образився Сашко. — Не так усе просто. Ідея написати книжку виникла в мене давно, але висновок про те, що сюжет її має відрізнятися від того напливу «новоруської чорнухи» — прийшов значно пізніше. Спочатку мені теж хотілося «зварганити», як ви кажете, такий собі бойовичок з головним героєм типу непереможного агента-007. Але коли з’явилися на розкладках сотні, тисячі книжок-«мягкотєлок»…

— Що за «мягкотєлки»? — перебив Сашка Богдан Данилович.

— Я так називаю книжки з м’якими палітурками. Здебільшого — російських авторів. А потім, коли на екрани виплеснули десятки бойовиків російського розливу на кшталт