Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

— У вас жук на руці, — зауважив раптом Роман Петрович, приглядаючись до дідової руки.

— Де? Та ні, товаришу начальник, то така кумедна бородавка, — засміявся сторож, опускаючи руку з кашкетом вниз. — Хто не гляне — всяк думає: жук.

— Схоже… дуже схоже…

Роман Петрович поліз до кишені і витяг порожнього портсигара.

— Ото досада! Чи не знайдеться у вас запалити?

— Не палю, — з жалем сказав дід Захар. — Зроду, признатись, не терпів того чаду. Ну, то я пішов, товаришу начальник.

Роман Петрович деякий час непорушно сидів за столом, втупивши погляд у двері, які акуратно причинив за собою сторож.

— Схоже… дуже схоже… Який дивний збіг!.. Чи, може… це не збіг?..

Він схвильовано підвівся і рішуче вийшов з кабінету.

— Запрягай, Семене, — звелів він їздовому. — До району поїдемо.

Сергійко задумливо сидів на лавочці. На колінах у нього лежала розкрита книжка, але йому не читалось.

На веранді, за перегородкою, Славка завзято пісочив когось за лінь та недбальство.

— Ну хіба ж це свіжа трава? Кого ти обдурюєш? Який заєць їстиме таку траву? А де гусінь для зозуленяти? Де гусінь, я питаю? Ти ж черговий по живому куточку і повинен знати свої обов'язки!

Добре Славці, він захопився своєю роботою і більше нічого його не турбує. А от Сергійка невідступно гнітить згадка про нічну подію біля Вовчої криниці. Він навіть змарнів за ці два дні, і стривожений Віктор Михайлович примусив хлопця піти в медпункт і зміряти температуру.

На лаву, поруч Сергійка, сів товариш Орлов, гість Романа Петровича, який учора приїхав до табору. Цей невисокий, кремезний чолов'яга років сорока, з моложавим рухливим обличчям і бистрим поглядом трохи лукавих карих очей, був дуже компанійським дядьком. Він миттю перезнайомився з усіма дорослими мешканцями піонерського табору, а з піонерами легко і просто подружився. Тому Сергійко й не здивувався, коли товариш Орлов дружньо плеснув його по плечу і запитав:

— Чого зажурився, хлопче-молодче?

— Так, — стримано обізвався Сергійко. — Невесело…

— Невесело? От тобі й маєш! Щоб отакий бойовий паруб'яга та сумував?!

Сергійко сколупнув з лавки блискучу сльозинку смоли і помовчав.

— Не знаю, не знаю, — продовжував товариш Орлов. — Це вже мені, старому горобцю, не диво б і поскрипіти трохи, та й то, як потрапив у ваше лісове царство, де й втома моя поділась! До речі, здається, ви до карнавалу готуєтесь?

— Еге ж, до карнавалу, — в'яло кивнув Сергійко. Він навіть до карнавалу втратив інтерес.

— Так це ж чудово! Ех, був би я твоїм ровесником, ушкварив би собі такий костюм, що всі від заздрощів аж підскочили б.

— Ну, я думаю, і так підскочать! — пожвавішав нарешті Сергійко.

— Розумію! — хитро підморгнув Сергійкові співбесідник. — Який же ти костюм собі придумав?

— Це поки що таємниця.

— О, що стосується таємниць, то на мене можеш сміливо звіритись, — я вмію берегти чужі таємниці. А цікаво було б побачити, адже я ввечері їду звідси, і на карнавалі мені не вдасться побувати.

— Бачите, — завагався Сергійко, — я б вам охоче показав, але це не тільки моя таємниця. Ось заждіть хвилиночку…

Він побіг на веранду і привів Славку з Костиком. Хлоп'ята погодились показати товаришеві Орлову свої костюми, але при умові: нікому, особливо Генці-вітрякові, не проговоритись. Товариш Орлов твердо пообіцяв зберегти цю сувору таємницю, і нерозлучна трійка з належною обережністю провела його в сторожку до діда Захара.

Дід Захар зустрів гостей, як завжди, привітно.

— Не сердьтеся, Захаре Івановичу, ми на хвилиночку, — вибачався товариш Орлов. — Ось вони тільки покажуть мені свої костюми.

Костюми трьох богатирів були майже готові, — Петро Трохимович виконав обіцянку і своєчасно підкинув усі потрібні речі. Бракувало лише однієї пари чобіт для Костика. Правда, Костикова мати передала йому валянки з калошами, але Альоші Поповичу в жаркий літній день вони були явно ні до чого.

Поки хлопці розбирали костюми, говіркий товариш Орлов завів розмову з господарем сторожки.

— Чи не занедужали бува, Захаре Івановичу? — співчутливо запитав він, сідаючи біля старого на тапчані. — Вигляд у вас якийсь невеселий. Рука зав'язана… порізали, чи що?

— Рубав дрова, то цурпалком стукнуло, — знехотя відказав сторож.

— Ой-ой, ще й праву руку! І такою ганчіркою зав'язали! Треба ж було до Галини Григорівни на перев'язку зайти.

— Дряпина, пройде… Ніколи мені по медпунктах ходити.

— Даремно! Праву руку берегти треба, вона дорожча від золота. Ну, коли до медпункту не хочете йти, ми цю справу самі наладнаємо.

Товариш Орлов швидко дістав з кишені індивідуальний пакет.

— У бувалого солдата все повинно бути напохваті! — весело пояснив він, розриваючи пакет. — Давайте, Захаре Івановичу, я вам сам перев'язку зроблю.

— І навіщо ото вам панькатись зі мною? — невдоволено буркнув сторож. — Кажу ж — дряпина, загоїться й так.

Тимчасом Сергійко, Славка та Костик убралися в свої лицарські костюми і загнуздали «коней».

— Разюче видовище! — вигукнув товариш Орлов. Милуючись, він обійшов навколо і захоплено поторкав широку лопату бороди Іллі Муромця. — Молодці!

— Це нам дід