Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

Щоб розвіяти сумніви, Максимові необхідно було провести випробування машини. І він ішов напролом до своєї мети, до цієї сяйливої зірки, і в його кімнаті потроху виростала небачена споруда — блискуча від металевої обшивки куля з двома телескопічними антенами зверху і плоским днищем. До овальних дверцят прироблено ручку від платтяної шафи. Кабіна була темнуватою, сидіння Максим зняв зі старого тапчана, але предметом його гордощів був пульт, на якому горіло безліч кольорових індикаторів, зліва знаходився невеликий екран зовнішнього огляду, у правій своїй частині пульт наїжачився безліччю тумблерів і рукояток.

Саме цього вечора була закручена остання гайка і зроблено останнє паяння. Вдома стояла тиша — дружина з сином пішли на день народження Колюнчиного приятеля. Максим нерухомо сидів біля машини і відчував, як завмирає в ньому жагуче прагнення діяльності, як розчиняється в незвичному спокої постійне побоювання не встигнути. Він сидів, не запалюючи світла, у напівтемряві, на триногому кухонному стільці, прихилившись до гладенького борту машини, і в душі у нього народжувалося щось давно забуте, ніжне, немов весняна квітка, крихке, мов сніжинка.

І він збагнув, що це — щастя.

До тями його привів неголосний звук — неначе щось шкрябало — а потім яскравий спалах світла. Максим побачив перед собою двометрового красеня у вільному золотистому одязі, який невідомо звідки з’явився. Незнайомець мовчки переводив погляд з Корнєєва на машину. Максим на мить розгубився, але відразу ж зрозумів, що все це від перевтоми, і знову заплющив очі, намагаючись розслабитися. Але світло, яке з’явилося в кімнаті нейнезрозумілішим чином, било просто в обличчя, і перед очима плавав червоний туман. Максим зморщився й розплющив очі. Видіння не зникло. Воно усміхалось доброзичливо і трішечки співчутливо. Максим помітив це співчуття і, відразу ж повіривши у реальність незнайомця, скипів:

— Що вам треба і як ви тут опинились?!

Але перш ніж незнайомець відповів, Максима осяяв радісний здогад, і він із щасливою усмішкою вислухав, як незнайомець звичайнісіньким голосом відповів:

— Двадцять друге століття. Середина. Дві тисячі сто вісімдесят третій рік, дев’яте вересня.

— Теж осінь! — чомусь зрадів Максим.

— Мені хотілося б упевнитись, чи туди я потрапив. Ви Максим Іванович Корнєєв, рік народження тисяча дев’ятсот сорок п’ятий, радіоінженер за освітою?

Максим мовчки кивав, дивуючись надмірно правильній вимові, а той вів далі:

— У нас, істориків темперології, виникла розбіжність. Частина дослідників, до них належу і я, вважають, що вперше Можливість переміщатися у просторі й часі обгрунтував Максим Іванович Корнєєв. Тобто ви. І саме ви створили діючий зразок часу. Інші доводять, що машину часу винайдено в середині двадцять першого століття.

У Корнєєва неприємно запекло під грудьми.

— Вони вважають, що принцип переміщення по просторово-часовому континууму відкрила Флоринда Браун.

— Яка ще Браун? — неприємно був вражений Корнєєв. — Я відкрив цей принцип! Я й машину збудував. Ось вона.

Він промовив це і сам дивувався своїй гарячковості й цьому власницькому інстинктові, що казна-звідки взявся.

Пришелець підійшов до апарата і ніжно погладив його рукою.

— Ось він, найперший, — зворушено промовив він, і голос його затремтів.

— А навіщо вам, власне, було прилітати сюди? Щоб переконатися в моєму пріоритеті? — раптом здогадався Максим. — Вам простіше було б поритись у відповідній літературі.

Пришелець здивовано звів брови.

— Простіше? Та хіба ви не знаєте? Ах, так! У вашому столітті інформаційний вибух тільки починався. Але ви, мабуть, знаєте, що кількість інформації зростає лавиноподібно, як то кажуть, по експоненту. У вас це ще не так помітно, а в нас — труднощі неймовірні. Розібратись у сучасному потоці інформації дуже важко навіть з допомогою ЕОМ дванадцятого покоління. Затрати на пошуки потрібних відомостей величезні, через це довелося нам розшукувати дані за допомогою темпомобіля. Енерговитрати і витрати часу при цьому на порядок менші, ніж при звичайному інформпошуку.

— Невже нема ради?

— Шукаємо, — занудьгував гість. — Ми не в змозі зорієнтуватися в потоці інформації навіть у своїй вузькій спеціальності. А припинити дослідження неможливо — адже в пізнанні сенс існування людства.

— Потоп. Другий всесвітній потоп, — зіронізував Максим. — Цього разу інформаційний.

— Що? — не зрозумів пришелець.

— Це з царини міфології.

— Які ви ерудовані! — захоплено мовив темпонавт. — Одначе нам пора прощатись, енергія в накопичувачах вичерпалась.

Почулось сухе клацання, і “видіння” зникло. Максима знову огорнула півтемрява.

Не минуло й кількох секунд, як почувся незвичайний звук, цього разу схожий на гудіння басової струни, і перед Максимом з’явився інший темпонавт, ще вищий за попереднього, у тісному одязі, що виблискував сріблом. Цей пришелець був діловитішим і почав розмову без зайвих слів.

— Вітаю! Ви Максим Іванович Корнєєв? Добре! Ви винайшли машину часу? Чудово! Я це і доводив тим. — Він тицьнув пальцем кудись позад себе. — Де ж вона?

Максим стомлено підвівся і підійшов до машини.

— Простенько, але досить надійно, — констатував пришелець. — Молодець, молодець!

Деякі слова йому ніби важко було вимовляти, і тоді він шепотів у чорну коробочку, яка висіла на грудях, потрібне слово долинало звідти.

— Що це? — зацікавився Максим.

— Універсальний перекладач. За три з половиною століття наша мова змінилась, от і стала в пригоді ця штуковина. Зручна річ! — Дарую! Дозвольте вручити як приз першому темпонавтові. Знадобиться в подорожах у просторі й часі.

— З якого ви століття? — запитав Корнєєв, тримаючи в руці невагому коробочку.

— Кінець двадцять третього. Вік швидкостей, біороботехніки, квазізоряної інженерії!

— Невже у вас ніде не відзначено, що машину часу винайшов я? — з сумом поцікавився