Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Я перевів погляд на вогонь, маючи певний сумнів щодо його слів.

- Хоч би що там думала про це рідня чи й чужі люди, твоя сестра, Піпе,- кожен склад з подальших слів Джо підсилював ударом коцюби об верхню перетинку в ґратках,- жін-ка по-каз-на!

Не придумавши нічого кращого, я тільки сказав:

- Я радий, що ти так думаєш, Джо.

- Я теж,- погодився зі мною Джо.- Я радий, що так думаю, Піпе. Що трохи шкіра червона чи там кістки де-не-де випинаються - чим це мені вадить?

Я слушно зауважив, що як йому це не вадить, то будь-кому іншому й поготів.

- Атож! - підтвердив Джо.- Правильно. Маєш слушність, друзяко! Коли я познайомився з твоєю сестрою, усі тільки й говорили, що вона виховує тебе власною рукою. І всі її за це похваляли, я так само. А щодо тебе,- мовив далі Джо, скривившись лицем, немов і справді перед ним постало щось украй відразливе,- то коли б ти, дорогий мій, побачив себе таким маленьким, і слабосильним, і жалюгідним, то просто сам себе став би зневажати!

Не зовсім поділяючи цю його думку, я зауважив:

- Та що там про мене балакати, Джо!

- Але я ось тоді забалакав, Піпе,- відказав він з невимушеною простотою, яка не могла не викликати симпатії.- Коли я освідчився твоїй сестрі, щоб як її воля, то й до вінця - це якщо вона згодна перебратись до мене у кузню,- я й сказав їй: «І бідолашне дитя бери з собою. Хай бог його благословить,- сказав я твоїй сестрі,- але в кузні й для нього місця стане».

Я розплакався і, обхопивши Джо за шию, почав просити вибачення, а він поклав коцюбу й теж обняв мене і сказав:

- Ми завше будемо найкращими друзями, ге ж, Піпе? Не плач, мій хлопчику!

Коли ми трохи заспокоїлися, Джо підсумував нашу розмову:

- Отож ти сам бачиш, Піпе, як усе склалося! Так воно й тягнеться. Коли ж ти візьмешся мене вчити, Піпе (а я наперед тобі кажу, що я страх який тупайло, просто страх), місіс Джо не повинна цього знати. Це треба буде робити, сказати б, нишком. А чому нишком - я тобі зараз поясню, Піпе.

Він знов узяв у руки коцюбу, без якої був наче зовсім безпорадний у своїх міркуваннях.

- Твоя сестра, Піпе, як урядниця.

- Урядниця? - я аж здригнувся, бо у мене промайнула неясна думка (і коли вже не критись, то й надія), що Джо взяв розлучення з моєю сестрою й віддав її за якого-небудь урядового лорда адміралтейства чи державного скарбника.

- Вона як урядниця,- повторив Джо.- Себто схильна урядувати над тобою і мною.

- А-а!

- І вона не буде в захваті, коли в домі з'являться вчені,- вів далі Джо,- тим паче коли цим вченим буду я, бо вона злякається, що я можу збунтуватися. Що я вчиню заколот, розумієш?

Я збирався знову щось запитати і вже почав був: «А чому?..» - та Джо стримав мене.

- Стривай-но. Я знаю, що ти хочеш сказати, Піпе, але стривай хвильку! Ніде правди діти, твоя сестра часом добре нам дошкуляє. І штурханами годує, і не дає ніякого просвітку. А коли її проймає шал, Піпе,- Джо знизив голос до шепоту й оглянувся на двері,- то, як по щирості казати, вона тоді чиста Кара божа.

Джо промовив перше з цих двох слів так, наче воно починалося з доброго десятка великих «К».

- Чому я досі не збунтувався? Ти це хотів спитати, Піпе, коли я не дав тобі договорити?

- Атож, Джо.

- Та бачиш,- сказав Джо, перекладаючи коцюбу в ліву руку, щоб правою помацати собі баки,- коли він вдавався до цього мирного жесту, так і жди від нього якоїсь несподіванки.- Бачиш, твоя сестра - розумаха. А так, розумаха.

- А що це таке? - спитав я, гадаючи, що він не знайдеться, як мені пояснити. Проте він, пильно дивлячись на вогонь, на мій подив, не забарився з відповіддю, яка була хоч і не посутня, зате достатня, щоб мене ошелешити:

- Таки розумаха,- сказав він. А коли нарешті відвів погляд убік і знов заходився мацати баки, додав: - Ну, а я розумом не дуже… І ще я тобі що скажу, друзяко,- це без усяких жартів, Піпе,- я-бо стільки надивився на свою нещасну матір та й на інших жінок - так же тяжко доводиться їм працювати, й не розгинатися з ранку до вечора, й серцем уболівати, й не мати спочинку до своєї смертної години, що тепер страх боюся, аби чим не скривдити жінки, нехай навіть мені й на гірше коли вийде. Я б волів, щоб воно тільки мені перепадало, Піпе, щоб не гуляв по тобі Лоскотун, друзяко,- нехай уже я один перетерплю. Але що вдієш, коли воно вже так склалося, Піпе,- ти просто не зважай на ці негаразди, та й годі.

Хоч який я був малюк тоді, а пам'ятаю, що саме від того дня почав ще захопленіше ставитись до Джо. Ми з ним як були рівні, так і лишились, але після того я не раз, бувало, коли сидів і думав про Джо, відчував, що в душі у мене наростає особливо ніжне почуття до нього.

- Та що там не кажи,- промовив Джо, зводячись підкласти вугілля у вогонь,- а її ще нема, хоч на годиннику вже скоро восьма! Не дай боже, конячка дядька Памблечука ногу підверне на слизькому та впаде!

Місіс Джо у базарні дні їздила часом з дядьком Памблечуком на ринок, допомагаючи йому жіночою порадою скупитися з усяким харчем, оскільки він, старий парубок, не довіряв цього своїй економці. Сьогодні саме й був такий базарний день, і місіс Джо вибралася в таку поїздку.

Джо поворушив вугілля, підмів біля коминка підлогу, і ми вийшли на поріг прислухатись, чи не почуємо візка. Вечір був ясний і холодний, віяв колючий вітер, земля затвердла й побіліла від паморозі.